Вартість книжки - 219 грн
Щоб придбати книгу, оберіть зручний для вас варіант оплати: PayPal або ж карткою. Також потрібно ввести платіжну адресу, а саме обрати країну, додати ваш індекс та номер телефону. Вам не будуть нічого доставляти, це справді електронна книга, це просто вимога ідентифікації покупця.
Вартість книжки 219 грн (оскільки правовласник - європейське видавництво, з вашої картки чи рахунку буде списано €5.56 за курсом НБУ на момент підключення продажів). Вартість конвертації залежить від тарифів вашого банку.
Доступні формати книги: PDF, MOBI, EPUB.
Кожний файл можна завантажити 5 разів.
Після оплати впродовж 30 хвилин на вказану електронну адресу вам прийде лист з доступом для завантаження книги. Будь ласка, перевірте папку Спам.
Якщо ви оплатили книгу, проте не отримали листа з доступом, напишіть нам babkina.sales@gmail.com
«Мам, пам‘ятаєш?» Wydawnictwo Warstwy, Вроцлав 2023
Може здатися, що це книжка про втрату, після якої неможливо отямитися, про зруйновані життя, про біль, безпорадність і безкінечну приреченість на понівечені долі всіх тих, кого торкнулася злочинна війна та потворна агресія росії проти України, але насправді – ні.
Насправді це книга про те, як безкінечно, з усіх можливих і неможливих сил, люди бережуть одне одного та дбають одне про одного, віддаючи всю ту любов, про яку вони навіть не знали, що можуть стільки її віддати.
П’ятнадцятирічна Діана виїздить з Ірпеня з двомісячною сестрою від іншого батька Іванкою на руках. Вітчим Діани в ЗСУ, мама Діани зникла в Ірпені за нез’ясованих обставин, тато Діани багато років живе у Відні, перше кохання Діани – талановитий піаніст, який втратив слух під час обстрілу машини, в якій намагався евакуюватися з батьками, котрі там же і загинули, а разом з слухом втратив віру в людей і бажання мати з ними до діла, психотерапевтка Діани не уявляє, як їй допомогти, а страх, біль і втрата Діани такі неосяжні, що вона навіть сама не може їх назвати чи визнати.
“Мам, пам’ятаєш?” – історія про те, що усе це жахливо і цього не мало би ставатися ніколи й ні з ким, але навіть з цим всім можна жити і бути щасливою, любити, дбати і бути потрібною, любимою і огорнутою турботою.
ЧИТАТИ УРИВКИ:
.
Пам’ятаєш, мам, коли ти сердилася, ти іноді казала, що я – зовсім як мій батько? І якось я сказала тобі: ну, якщо він такий класний, то я прямо не знаю, чого ж ви розлучилися. І ти така зависла на секундочку, а потім сміялася як навіжена, і я сміялася також.
Не знаю, чи я – зовсім як він, але в ті кілька хвилин тоді на кордоні я відчула, що ми ніби з ним у рівному двобої, правда, в мене зайняті руки, але зате й він був не готовий до ситуації настільки, наскільки це взагалі можливо. Рефері між нами була волонтерка Таня, її було реально шкода. Все це якось так виглядало:
– Це чия дитина? – питає тато замість «добрий вечір» чи там «як ти добралася?»
– Це моя дитина, – просто відповідаю я.
У волонтерки Тані очі лізуть на лоба, вона переводила нас через кордон і бачила документи, наші з Іванкою паспорти все ще у неї в руках. Але ну хто в нас довіряє документам, особливо тепер. У тата теж очі лізуть на лоба, тут інша історія, я ж знаю, що він нічого не знає про Іванку. Ну, ми з тобою про це не говорили, але я здогадуюся. Формально все ок: він не запитував. Зрештою, ви спілкувалися лише у справах, чого б він мав запитувати, типу, ти, бува, там нікого більше не народила?
Я витримую паузу, тільки дуже невчасно в мене дзвонить телефон, це Орест, він має впевнитися, що все гаразд, але я поки не можу йому так відповісти, хоча ну що тато вже тепер зробить? Скаже мені віднести її назад чи що? Але паузу доводиться перервати. Навколо сновигають волонтери і якісь загублені чорношкірі студенти чомусь юрмляться поруч із нами. Я збиваю дзвінок, до тата підходить якийсь чоловік щось запитати, але тато виставляє в його напрямку долоню, і чоловік завмирає, якийсь час стоїть так, а потім іде собі деінде. Тато запитально дивиться на мене.
– Це от – мій рюкзак, це – мої кросівки, а це – моя дитина.
Я, очевидно, думку донесла не дуже, Таня напружується ще більше.
– Дитина – не майно, – якось автоматично відповідає тато і бере в Тані з рук наші паспорти: перший мій, там йому все знайомо, щойно відкривши, він його закриває і ховає в задню кишеню джинсів. Лайфхак: якщо ви хочете загубити документи, покладіть їх у задню кишеню джинсів, це гарантовано спрацює, доведено чотири рази моїм татом. І то це лише ті випадки, про які я знаю.
Паспорт Іванки тато гортає довго, вичитує там усе до літери, кожну цифру й кожну рисочку. Йому це не сильно допомагає: в Іванки прізвище Ореста, якого (і прізвища, і Ореста) він не знає, ім’я мами там ніде не фігурує, це просто звичайний біометричний закордонний паспорт української дитини, яка має на фото приблизно такий вигляд, як і будь-яка інша українська дитина або взагалі будь-яка біла дитина в цьому світі, або навіть як реборн, тобто як кабачок з вухами. Ми зробили їй паспорт, щоби полетіти всім разом на Мальдіви, ще два дні, і ми б устигли. А я ж навіть не дуже туди хотіла.
Іванка спить у мене під курткою, в роті у неї соска, однотонна, така майже прямокутна, кольору какао, моя улюблена, ну, чисто візуально, слінґ намотаний на светр, куртка на Іванці сходиться лише наполовину, але це ок, вона в теплому комбінезоні, слінґ теплий, я тепла, все тепле. Мені самій аж гаряче від Іванки, щойно перестав падати сніг, і я навіть зняла шапку і тримаю її в руках.
Хтось кличе Таню польською, але вона тільки озирається якось безпорадно, не знаючи, чи може нас залишити в такій непростій ситуації, якої вона, щоправда, сама теж не розуміє. Вона лише за сьогодні перейшла кордон разів двадцять, напевне, в обидва боки, не дивно, що вона так повільно реагує.
– На два слова, – тато легенько бере мене за лікоть, ніби хоче, щоб ми з ним відійшли кудись, але насправді дає Тані зрозуміти, що відійти може вона. Таня вдячно поспішає туди, звідки її гукали.
– Це Іванка, моя сестра, – кажу я.
Тато оглядається – чи то в пошуках Тані, так, наче вона має якесь рішення, а чи намагаючись виграти час на подумати. Потім дивиться мені просто в очі, а я дивлюся просто в очі йому.
– Немовля мусить поїхати в органи опіки, – каже він. – У відповідне місце. На перший час, поки ми розберемося з усім. Такий закон. Дитина без опікуна і в набагато самостійнішому віці не може залишатися у не своїй сім’ї, навіть якщо це знайомі чи дальші родичі. Днями одна мати привезла до Відня сина з однокласником, вона планувала, що обоє залишаться з нею, але того другого хлопчика…
– Ні, – кажу я, – ні.
Інстинктивно мені хочеться обхопити Іванку руками, притулити її міцніше, але це рух слабкої людини. Я стою як стояла і продовжую дивитися татові просто в очі.
– Опікуном, – починає він, як завжди, торгуватися, – може бути лише родич. Повнолітній родич.
Я знизую плечима і далі дивлюся.
– Це зовсім маленька дитина, – каже тато. – Про неї мають подбати люди, котрі знають, як.
Я мовчу.
– Ні, – тато все ще торгується, – це не моя дитина. Це просто не моя дитина.
Я навмисно дещо демонстративно оглядаю все довкола. А довкола нас – хаос. Дуже багато жінок, які плачуть, біля них метушаться люди в жовтих і помаранчевих жилетках дорожніх робітників, таких, зі світловідбивними смужками. Хтось кричить щось у телефон поганою польською, бігають якісь зовсім малі діти. Волонтери, як мурашки, тягнуть одразу в усіх напрямках якісь пачки, кульки з бутербродами, термоси, пластянки з чимось гарячим, пакунки з памперсами, роздруківки. Неподалік розкладено кілька великих наметів, біля них юрмляться жінки й діти, більшість із них загорнені в пледи, такі сіренькі, які носять оце волонтери і волонтерки. Тут же починається довгий ряд різногабаритних автобусів, коло них теж натовп, водії або волонтери вигукують, як на автовокзалі у Львові – пам’ятаєш, ми якось через нього поверталися з Карпат, ще до Ореста, – назви міст: Краків, Катовіце, Пшемишль, Варшава. Якийсь дядько біля свого по-домашньому затишного мінівена голосно гукає: на Берлін! Кілька людей оглядаються на дядька, і навколо нього утворюється якийсь небезпечний вакуум, дядько розуміє, що хоч і з найкращими намірами, але кричить щось не те, і кричить ще раз, поспішно: Берлін! Берлін! Біженці до Берліна! П’ятеро людей чи сім’ю, можна з тваринами!
Потім його голос губиться серед інших голосів, криків, сигналів авто, телефонних дзвінків, польських, німецьких, російських, українських, англійських слів.
– Це зараз прямо так важливо? – запитую я.
– Серйозно? – тато відкидає модно стрижене волосся назад і закушує губу, в мене теж є така звичка. – Серйозно?
Я мовчу і продовжую на нього дивитися. Тато все ще дуже молодий, а на вигляд ще молодший, ніж є. Його дорога червона куртка прямо бісить, особливо в моменті. Він тре очі руками і знову розгублено оглядається довкола – чи то в пошуках Тані, чи якоїсь відповіді. Я стою.
– Машина ось там, де жовті автобуси, чорний ікс четвертий, ти маєш упізнати, – врешті він простягає мені ключі. – Іди… Ідіть туди. Я підійду зараз.
Тато робить кілька кроків, а тоді повертається:
– Її свідоцтво. Свідоцтво про народження? – його голос уже звично вимогливий, зосереджений.
– Воно в… воно було… було в…
Але я не можу сказати. Просто не можу сказати вголос цього слова навіть.
(...)
Мам, пам’ятаєш, ми збили лисицю дорогою з Буковелю? Ти плакала, Орест прибрав її з дороги і закопав десь у лісі поруч. Лисиця була велика і якась тонка, коли він її ніс, вона звисала, ніби ганчір’яна іграшка. Було зовсім не страшно, гадаю, ти так плакала просто тому, що була вагітна і дуже втомлена. Я тоді подумала: отак і виглядає смерть. Нічого такого загалом.
Тут у місті дуже багато лисиць, мам. Постійно мені трапляються.
(...)
Мам, пам’ятаєш, Марина казала, що робила якісь документи для Давида? Я спитала її сьогодні про його сестру. Вона сказала, що їй вона здалася дуже хорошою жінкою, чуйною і співчутливою, а ще, що вони з чоловіком багато допомагали новоприбулим українкам із дітьми. Я сказала, що Давид зовсім іншої думки, а Марина сказала, що не знає толком ані Давида, ані його сестри, то нема про що особливо говорити.
Ми ходили разом у центр допомоги біженцям, Марина запропонувала – і я погодилася: Давид сьогодні поїхав із сестрою до якоїсь школи на співбесіду. Він сказав, що не бачить у цьому сенсу, але поки що не може вирішувати за себе сам. Я спитала, чи він восени піде тут до школи, і він написав: звісно, ні. Не уявляю, що ж він тоді буде робити і, головне, де він у такому разі планує бути восени? Це мене дуже схвилювало. Щоби про це не думати, я написала Марині, чи є в неї сьогодні час, хоча нормально було, мабуть, написати Давидові і спитати детально про його плани, і нічого собі не нашифровувати.
Коротше, в центрі, де ми були, жахливо. Мені було дуже шкода людей. У сенсі там добре і відчувається, як багато допомоги отримують люди, я навіть не уявляла, скільки всього безкоштовно можна отримати тим, хто потребує, але жахливо все це бачити. Жінки з паспортами чи довідками стоять у черзі з дітьми, навіть дуже маленькими, бо всі одразу не можуть зайти досередини. Це довго. Ми їх зустрічали, дивилися штампи в паспортах, заводили всередину і показували, де що, допомагали розібратися, бо на упаковках усе написано німецькою чи англійською максимум. Мені було дуже соромно дивитися штампи в паспортах чомусь, я гадаю, без крайньої потреби ніхто не стояв би в такій черзі, а якщо є ця крайня потреба, то яка різниця, коли людина перетнула кордон. Але жіночка, яка там усім керувала сьогодні, сказала мені, щоб я не хвилювалася за це: люди, яких скрута спіткала з інших причин, можуть завжди знайти допомогу деінде, а тут вона просить мене дотримуватися правил. Вона дуже привітна, але я зрозуміла, що краще таки штампи дивитися. Я прогортувала документи якомога швидше, щоб якомога коротше тривав цей незручний момент.
Мені подобалося показувати жінкам, що там є, і розповідати, скільки всього. Можна взяти собі памперси, різні серветки, каші та суміші, саше з різними пюре для дітей. Мило, всі шампуні, засоби гігієни, прокладки, все для прання. У когось немає навіть мила, мам. Я дуже погано почуваюся, коли думаю про це, але мені було приємно, що я можу допомогти комусь обрати це мило та отримати його. Для малюків є багато одягу, пляшечок, гризунків, різні дитячі іграшки, все нове. Це трошки схоже на ті магазини, де все по 1, 2 чи 3 євро і всього дуже-дуже багато, очі розбігаються, але в мене це вселяє спокій.
Ще там дуже багато їжі: консерви, хліб, печива, каші, крупи, різні запаковані штуки. Туалетний папір, серветки, є каструлі та сковорідки, всілякі речі для кухні. Одна жінка знайшла жовту силіконову форму для випікання капкейків і раділа як дитина, спитала, чи можна взяти.
Взагалі, майже всі вони питали майже про кожну річ, чи можна взяти, хоч я одразу казала, що взяти можна все, що їм потрібно з розрахунку на один тиждень – тут таке правило. Але тим, у кого зовсім маленькі діти, я казала, що взяти можна більше, щоб не доводилося приходити сюди вже через тиждень знову в чергу. Всі це чули, і ніхто не робив мені зауважень, а потім я почула, що Марина теж так почала казати жінкам із малюками. Я не знаю, чи правильно це: з одного боку, жінки з дітьми самі обрали бути жінками з дітьми, і це ніби як їхня відповідальність, а з другого – точно не вони самі обрали бути тепер тут і за таких обставин. Чисто по-людськи мені здається, що їм складніше. Я бачила малюків і чомусь почулася винною, що в мене є Віра і що Іванка не стоїть зі мною в такій черзі. А потім почулася за це ж дуже вдячною. А потім хтось розбив банку меду, і мене попросили його прибрати, і мені було вже не до того.
Там навіть є все для тварин: сухі корми, наповнювачі для туалетів, м’ячики, повідки й нашийники, намордники, пакетики для какашок. Із собаками не можна заходити, але багато людей було зі своїми собаками, і собаки чекали надворі, для них зробили спеціальний жовто-блакитний доґ-паркінґ. Я виносила туди воду в бляшаних мисках, собаки, які приходили, її випивали, і я виносила нову.
Був одяг, рюкзаки, сумки і парасолі. Хтось полишив домівку і не має тут навіть парасолі чи рюкзака. У мене теж, до речі, нема парасолі, не пригадаю вже, коли взагалі востаннє її в руках тримала. І в центрі їх також ніхто не бере чомусь.
Одна дівчинка дуже сильно плакала, поки хтось інший допомагав її мамі відшукати потрібного розміру памперси для іншої її, в сенсі маминої, дитини. У мене прямо стислося все всередині: я подумала, що ця дівчинка плаче через щось страшне, яке з нею сталося там, удома, я присіла коло неї і спробувала з нею поговорити.
Але знаєш, що? Її подруга з мамою приходила сюди вчора, і їй знайшли роликові ковзани, а сьогодні для дівчинки вже не було підходящого розміру. Вона плакала від злості, заздрості та образи. Через ролики. Я принесла їй страшно рожевий рюкзак з єдинорогом, новий, з теґом, його дуже вдало ніхто сьогодні не забрав, ми з нею його відкрили – там усередині була м’яка іграшка, теж єдиноріг, це комплект.
Їй сподобалося.
Коли ми з Мариною закінчили і прощалися, я спитала ту жіночку, чому там немає презервативів. Вона відкрила рот і закрила рот, і на трошки зависла, і потім сказала, що знає благочинну організацію, в якій можна попросити кілька ящиків, і вони будуть.
На зупинці Марина спитала мене, чи мені потрібні презервативи, мені було дуже соромно, але ж вона вже все одно спитала, тож я сказала, що взагалі-то поки що ні, але було би непогано мати напровсяк. Вона зайшла в россман і винесла мені пачку.
Тепер у мене є презервативи. Сподіваюся, тато їх не побачить. Ну але вони все ще мені не потрібні.
(...)
Мам, пам’ятаєш, зовсім маленькою Іванка плакала без сліз? Тепер, коли вона часом плаче і на очах в неї з’являються справжні сльози, я просто не можу спокійно на це дивитися. Це таке людське супроти загалом її якоїсь нетутешності, іграшковості. І водночас таке неосяжне. Коли я бачу ці малесенькі сльози і мокрі вії, то мені здається, що вона переживає якийсь невимовний біль чи образу, розчарування або страх, і бажання й неможливість захистити її від цього мене паралізують, хоча у своїй голові я знаю, що здебільшого вона плаче, бо або хоче їсти, або дуже втомилася, але ще не вміє заснути без допомоги.
Я прочитала, що люди – єдині істоти, сльози яких можуть бути викликані емоціями чи почуттями, а не лише фізичним відчуттям болю. Дарвін казав, що з точки зору еволюції емоційний плач не має ніякого сенсу, але пізніше всі зійшлися на тому, що немовлятам, наприклад, сльози і плач критично потрібні для того, щоб здобути увагу та турботу від сильніших дорослих: це комунікація їхнього не лише фізичного, а й емоційного стану, бо по-іншому комунікувати його вони ще просто не вміють. Ну, по-перше, суперлогічно в такому разі, що немовлята перші кілька місяців не вміють плакати і не мають сліз. А по-друге, я знаю багато дорослих, які також не вміють комунікувати свій емоційний стан – і що тепер? Можливо, ми плачемо, щоб нас захистили і допомогли впоратися тоді, коли ми навіть самі собі не вміємо сказати, що от зараз нам потрібен захист і допомога?
Я знову заплакала сьогодні, коли розповідала Лізі про Давида й про те, як дивно він повівся, і що він уже кілька днів не пише мені, і як мені його бракує. А потім заплакала знову, коли розповідала, як потеплішав тато, розгорнувшись на повну в центрі для біженців і побачивши, що я та інші ним захоплюються. Для себе всередині я дуже по-різному заплакала, але назовні ж було одне й те саме. Це дуже заплутує, по-моєму. А потім я йшла додому, і навколо стільки всього цвіло і було таке прозоре вечірнє світло, і так зелено стало коло каналу, і такий приємний був теплий вітерець, що я заплакала й від цього теж, хоча, напевне, це вже чисто за інерцією.
А потім я ще згадала про лебедів, і плакала вже навіть, коли прийшла додому, хоча татові і Вірі було дуже важко пояснити, що нічого поганого зі мною не сталося.
Якщо іти чи їхати велосипедом від нас в напрямку української школи, то можна це робити вздовж каналу, і от неподалік Міського парку канал обмілів, і там попри стіни виступив такий невеличкий бережок. І двоє лебедів звили там гніздо і знесли в нього яйце. Це дуже дивний вибір, нормальні лебеді гніздуються десь на Старому Дунаї або хоча б на острівцях у паркових ставках. Ми побачили їх колись із Давидом: і це гніздо, і це яйце. Їхні перспективи були явно не дуже, але я якось почала за них уболівати. Звісно, днями був дощ, і вода в каналі піднялася і змила все це діло, а лебеді й досі там, ніби чекають, що коли вода зійде, вони отримають назад неушкодженими свій дім і своє яйце.
Я подумала, що я тепер – теж трошки такий лебідь. Або всі ми.