Або, може, це не ілюзія?..

Я, щоправда, не можу погодитися, що це явище прям спричинене соціальними мережами – колись до появи соціальних мереж на першому курсі я жила на Харківському масиві, і дуже від цього потерпала, поки друзі та подруги, що жили в гуртожитку чи знімали кімнати в центрі і на Подолі, ходили пішки в нічні клуби, на вечірки чи просто гуляли в парках компанією до ранку, а мене від них відділяв Дніпро і безумний як на понаїхавшу першокурсницю тариф на таксі, а пішки мені додому було взагалі йти години чотири.

Що мені тоді вдалося з'ясувати і як собі допомогти:

1) Це не була ілюзія! Всі правда тусили і розважалися, поки я сиділа в жопі світу, звідки тупо не могла вибратися без грошей.

2) Це було досить просто вирішити – потрібні були гроші, машина і/або житло на правому березі, поближче до місць, де хочеться тусити і де проводять час друзі.

Так, загалом, це і вирішилося – я перестала втичити в вікно і намагатися знайти друзів на вулиці Ревуцького, сіла за кермо жигуля, почала заробляти більше, перестала боятися, стидатися чи комплексувати залишатися ночувати в гостях (коли це ще робити, якщо не в 17), а потім переїхала поближче, і ще поближче, і ще. В якісь моменти місцем, де в місті було найвеселіше, було в мене вдома – тоді, думаю, я і зцілилася остаточно.

Після того я завжди знала, де весело і що зробити, щоби там опинитися коли хочеться, щоби було весело.

Це саме, до речі, стосується роботи – часто fomo стосується не так веселощів, а розвитку – здобуття знань, праці, кар'єри, нетворкінгу – люди потерпають, що вони не опиняються "в потрібному місці в потрібний момент", а всі інші так; і також, що не роблять насправді важливих речей щоби розвиватися та рости в тому, в чому є перспектива – а зайняті, не знаю, безкінечним розрулюванням побутової фігні плюс зароблянням підножного корму і хліба насущного. Це вирішується так само, як і з веселощами – треба з'ясувати, це здається чи насправді, якщо здається – ві&$%тися від себе, а якщо насправді – скласти список пріоритетів, потреб і план дій і починати його втілювати – знову ж таки, краще ві&$%тися від себе і починати по-трошки, з найменшого і найпростішого, а тоді малими отриманими результатами наснажуватися на більші дії.

Коротше, тоді після першого часу життя в Києві, я ніколи більше з таким не стикалася.

До того, як завагітніла. Завагітніла в пандемію. То розкажу вам про це і про те, як я це подолала!

(спойлер – ніяк!)

В мене не сталося mommy's brain (це коли вагітна чи мама різко починає тупити – кажуть, це фізіологічно обумовлено якимись там гормонами, но це не точно), не було токсикозу, я не постраждала фізично – ані під час вагітності, ані після пологів. Але важливо пам'ятати, що навіть найлегша вагітність – все одно особливий та непростий стан, я вже мовчу про материнство, коли на вас взагалі більшу частину доби висить маленька солодка черв'ячина (сонна, якщо пощастило – якщо пощастило менше, то дуже гучна).

Під час вагітності я видала книжку, читала курси та розробляла нові, отримувала гранти, літала в відрядження, виступала і знімалася (наскільки це було безпечно – всі ставляться до ковіду по-своєму, але я для себе вирішила максимально уникнути вагітною цієї херні, адже багато кого бачила з важким і виснажливим перебігом хвороби, який точно не найкраще рішення для виношування малюка), навіть злітала на море. З одного боку, це виглядало майже-майже як моє звичайне, насичене і продуктивне життя. З іншого – це зовсім не було моїм звичним життям, і місяця з п'ятого вагітності я почала потерпати від fomo.

Навколо мене люди починали зйомки фільмів! Закінчували їх і отримували за них винагороди! Писали серіали, проводячи доби і доби на зібранні сценарних груп! Знайомилися на заходах для нетворкінгу і починали нові проекти! Запускали і розкручували подкасти, продавали їх і запускали і розкручували нові з новими людьми! Дописували та видавали книги! Запускали нові напрямки бізнесу і робили ще тисячу подібних речей.

І це не те щоби ці люди писали про це в Фейсбук та Інстаграм – ми ж знаємо, люди, які багато роблять, не багато п&$%дять. Я реально бачила результати роботи цих людей, поки я – що робила? Ні, ну щось робила, звісно, але зовсім не в тих масштабах.

Що мені вдалося з'ясувати і як собі допомогти:

1) Це не була ілюзія! Моя продуктивність дійсно знизилася, особливо в тому, що стосувалося планування наперед – особливо розмитого планування типу "зробімо це чи то в листопаді, чи то в лютому". Так, я точно могла передбачити свою працездатність на найближчий, скажімо, місяць, але взятися за щось відповідальне і масштабне на триваліше майбутнє не могла собі дозволити, бо не мала змоги передбачити повного перебігу вагітності, а вже тим більше знати, як воно буде після пологів. Тим більше я не могла інвестувати час і сили в нетворкінг і налаштування домовленостей про щось на отаке непевне "майбутнє", щоби щось вистрілило потім, просто тому, що не знала, чи дозволить мені моє майбутнє працювати над будь-якими проектами в принципі. Я вже мовчу про те, що вагітній людині все-таки треба більше спати, краще їсти, менше проводити часу на ногах (вагітна людина набирає вагу і кістяк та м'язи кажуть "Альо, ми кажись не домовлялися це все на собі носити", а басейн, зал та нормальна гімнастика чи масажі вагітній людині не доступні, бо ковід), більше дбати про себе, ну і проводити якусь частину життя в обстеженнях і відвідинах лікарів по обліку вагітності, а якусь – в організації пологів за кордоном і супутньої поїздки.

2) Це неможливо вирішити. Ніяк, взагалі. Як би я не старалася структурувати свій час і розраховувати свої сили, часу в мене тепер об'єктивно менше і сил менше, ніж в людей не в моїх обставинах – в когось діти уже в школі, на гуртках і з нянями, а в когось взагалі їх нема. І якщо після цікавої зйомки нові знайомі, з якими мріялося попрацювати, кликали випити і обговорити майбутні можливі співпраці, то я з великою ймовірністю піти туди не могла, бо випити вони хотіли в закритому приміщенні без масок, в іншому кінці міста і взагалі на п'яту ніхто з них не був записаний на енцифалограму в Ісіді, а я так. І я справді не отримувала і не користалася відтак пропозиціями прийти в ефір, взяти участь в розробці серіалу чи зробити разом курс лекцій чи подкаст. І я не запропонувала нову книжку видавництву, бо хоча знаю свої темпи, але прямо тоді не могла спрогнозувати, як довго зможу їх утримувати (і не дописала її, власне); і те саме стосується, в принципі, масштабних перекладів, сценаріїв, довготривалої співпраці – майже все, що я могла комусь обіцяти, якісно закінчувалося на листопаді, бо я розуміла, що не багато знаю про свій час з дитиною до її появи. (Маю сказати – я була права. В мене є час на душ і на написання колонок, я висипаюся і в мене помита голова, але життя з немовлям зовсім інше – по-перше, багато сил іде на те, щоби залишити себе собі (їсти бо це корисно і смачно, а не щоб вживати певні пропорції м'яса і молочки, щоби було достатньо молока; спати, бо хочеться відпочити, а не бо "О боже, вона заснула" чи "О боже, вони сьогодні гуляють без мене" тощо), по-друге – ніколи не знаєш, скільки саме в часовому вимірі вільних рук і мізків випаде тобі наступного дня. По-третє – хочеться все-таки більше дитини і менше роботи, бо дитина класнінька. По-четверте – поява дитини, ще й в іншій країні, пов'язана з купою логістичних труднощів, а ще поїздка додому в Україну, пошук житла в Києві, необхідність шукати нову перетримку для собаки, якщо ми не вирішимо вчасно питання з документами на повернення – це теж забирає час. Ясно, забирає це його не від дитини, сну чи їжі, бо це неуникні витрати, а забирає іменно від того, що мало би йти на професійне зростання і робочий розвиток.

3) Я точно знаю, навіщо це. Я хотіла дитину і тепер продовжую її хотіти ще більше. Взагалі-то, без цього третього пункту – було би хоч в петлю, але мене саме він зараз сильно утримує від унинія та печалі через те, що найвигідніші контракти, найкращі рецензії, премії, винагороди, гранти, пропозиції та місце в книжці "Жінки в Vogue" та подібні інші печенька дістаються зараз не мені, а подругам і друзям, соратницям і соратникам чи колегам, а часто навіть партнерам і за щось, що починалося разом чи з мого поштовху. Зрештою, я вірю, що це тимчасово. І хай і не в книжку – мене тричі також знімали для Vogue, і можливо знімуть ще, може навіть колись уже разом з Мішею!

Коротше, якщо ви вагітні чи в вас немовля чи дрібна дитина і вам здається, що соціальне чи професійне життя проходить повз вас, в мене є для вас новини, вони на перший погляд не оч, а насправді хороші:

1) Вам не здається. Вам складно. В вас колосальний відтік часу і ресурсу в іншому напрямку. Що більше ви будете намагатися функціонувати на рівні з тими, хто не вагітний чи без дрібної дитини, то більше розчаровуватиметеся і втрачатимете відчуття реальності. Ви – не гірші, не слабші, не здалися, не зійшли з дистанції – в вас навіть не менше сил, часу і ресурсу. Ви просто тимчасово витрачаєте їх в інше місце. Приділяйте найбільше уваги тому, щоби наснажувати себе і відновлювати – тоді, можливо, ресурсу і часу стане більше! Сподіватися на це – можна, розраховувати – не варто.

2) Неправда, що є речі, яких уже не можна надолужити, коли стане простіше (навіть якщо ми точно поки не знаємо, коли це!). Немає останньої можливості, немає пропозицій, які не повторяться чи після яких не буде кращих пропозицій.

Немає останньої підходящої вакансії, останнього ідеального гранту, останньої класної ідеї, яку ви зараз не в стані реалізувати.

В світу для вас всього багато. Не переживайте, робіть що мусите і, наскільки можливо, підтримуйте свої компетенції, знання та готуйте себе, до того, щоби зробити одного дня все, що вам хочеться і що вам потрібно. В такому випадку життя, пропозиції та можливості точно підуть вам назустріч.