Якийсь час після всього, що зі мною сталося в контексті особистого, прости господи, життя (окрім Міші, Міша – щастя і велика удача), я думала, що я взагалі не зможу і не захочу нікому більше вірити і нікого більше бачити поруч. Але життя бере своє, з'явилися люди, котрі мені подобаються, мені захотілося погодитися піти на побачення, вбрати підбори і панчохи, щоб вдома завжди були свіжі квіти (ну ок, квіти в мене і так є, я їх і сама вмію купувати, і дарувати їх мені не припиняли), секс знову ж таки – класна штука, хто ще пам'ятає. І десь влітку тумблер в моїй голові пересунувся з "ніколи більше" на "можливо, я спробую ще".

З цікавого (крім кількох класних побачень, великої кількості смішних історії і кількох кльових приятелів, в яких конвертувалися невдалі залицяльники) я, по-перше, повернулася в усі кошмарні мізогінні контексти одразу. І скажу чесно – я за цим не скучала.

Якщо жінка не хоче серйозних стосунків, все з нею зрозуміло, мабуть шлюшка. Якщо жінка хоче серйозних стосунків, то ай ну її, їй би лише сісти комусь на шию. Те саме з шлюбом – якщо жінка хоче заміж і незаміжня, то з нею щось не так, інакше вона була би заміжня. Якщо жінка не хоче заміж чи не вважає це цінним, то в неї просто мужика нормального не було. Якщо жінка в принципі чогось хоче, знає чого хоче і говорить про це, а тим більше якщо вона чогось не хоче і теж вміє це означити – це велика проблема.

Якщо жінка в стосунках чи заміжня і в парі щось не ок, то в цьому винна вона, те саме, якщо жінка була в стосунках чи шлюбі і це перестало працювати – це саме вона не вберегла сім'ю. Друга людина ніби автоматично одночасно визнається недієздатною і в усьому виправданою, деякі люди на повному серйозі вважають за можливе спитати: А що ти могла б зробити, щоби зберегти ці стосунки? – Та не дай бог!

Окреме відро мізогінії, до речі, призначене на голову жінці з маленькою дитиною, тобто тій, яка була в стосунках і не зберегла їх. Люди, які вважають себе ввічливими, прогресивними і взагалі класними, можуть собі дозволити спитати чи сказати речі, які на голову не налазять.

Мій топ-3:

"Що може хотіти мама маленької дитини, крім пошуків дитині адекватного батька, адже тепер ти мусиш думати лише про дитину" (другою рукою мама маленької дитини паралельно зразу замовляє собі гроб в Інтернеті, хоча чувак взагалі-то намагався скомунікувати, що він в разі чого не проти стати татом дитині хах.)

"Ну ясно, ти тепер не дуже перебираєш" (ні, ТЕПЕР я якраз перебираю дуже-дуже-дуже; і взагалі, що цей чоловік думає про себе, якщо каже жінці, яка пішла з ним повечеряти, що вона не дуже-то й перебирає?)

і в різних варіаціях "Ну все канешно ок, але я трошки засуджую, що ти зараз не з дитиною, а зі мною" (ой всьо, пака).

По-друге, я дізналася, що є якась відчутна кількість батьків, які самостійно виховують дітей, навіть малих. Ну або це якесь викривлення і просто всі вони мені попалися. Це теплі, відповідальні, спокійні і максимально за$#@бані люди, дуже красиві душевно. Побачення з ними нагадують ті комікси самотньої мами в інста (не підписалася на неї і загубила!) де люди 30+ з тіндера зустрічаються і плачуть разом про свої життя.

Крім живильного знання про те, що все-таки самостійне материнство це не лише виключно жіноча доля, хоча статистика говорить, що здебільшого, жіноча, на таких побаченнях я себе відчула ніби другою стороною – ситуативно більш вільною, краще організованою. Не скажу, що це тому, що чоловіки гірше організовують свій час/дозвілля/допомогу, але мені от такі попалися. Котрі запізнювалися, переносили зустрічі, дзвонили і розрулювали під час вечері внєзапні якісь хобота в ті кілька годин, коли – скажу чесно, - я розраховувала відпочити і розслабитися (не вбачайте в цьому чогось такого, здебільшого за розмовою/вечерею/фільмом) без хоботів взагалі. Тобто я сама побула тією бездушною людиною, яка на 100% не готова прийняти іншу людину з дитиною і її клопоти та проблеми, бо свої такі самі я ситуативно вирішила.

Ну і по-третє і насамкінець, бо дуже довгий текст виходить, я спізнала логістичного пекла і тепер в мене багато запитань, на які я поки не знайшла відповіді. В мене майже відсутня можливість вискочити на каву/дрінк в кіно от зараз чи сьогодні ввечері, навіть якщо цікаво, є клік і дуже хочеться побачитися. І не всі це розуміють, а люди, в яких не дуже прокачана риса розмовляти ротом чи чути саме те, що їм сказали, а не вишукувати підтекстів, сприймають це як відсутність зацікавлення чи набивання собі ціни.

Мій горизонт планування – в кращому разі найближча субота, але частіше – через одну. Так, якщо розмова/знайомство/флірт/людина мені цікаві, я можу зустрітися через 10 днів, класно, правда? Це якщо я нікуди не їду, ніхто не захворів чи нема якоїсь екстра роботи.

Від цього ще так-сяк рятує лайфхак, який підкинула мені подруга, яка після трьох років самостійного материнства знайшла здорову втіху в додатку pure – з людьми для початку можна зустрічатися за... ланчем в робочі дні! На роботу-то я все одно ходжу. Це трошки дивно, коли людина розраховує на побачення, але ок, щоби подивитися, хто є хто і чи не сипле людина перлами з попередніх абзаців і просто задовільнити бажання побачитися чи продовжити спілкування або флірт. Якщо все ок – можна... домовитися про наступний ланч, бо 10 днів це все-таки дуже довго.

Маленька дитина і самостійні зобов'язання по ній позбавляють гнучкості (я не можу в той же день перенести зустріч на годину назад-вперед, бо уже сплановані робочі зустрічі, справи і відомий час, коли треба відпустити няню, вирішити щось зараз чи зробити щось не завтра а післязавтра, ну бо яка різниця – є різниця блін, день груднічка по четвергах хах).

Це по-перше позбавляє людей можливості спонтанно зробити мені приємно ("Я знайшов в прокаті останній сеанс фільму, який ти хотіла подивитися, це сьогодні в 18:30", "Можна я заскочу на 10 хвилин просто завезу тобі квіти і щось смачненьке" чи "Давай після роботи з'їздимо на море, хоч на Київське" – все це, на жаль, мимо), а по-друге дуже часто не дає мені можливість продовжити спілкування навіть з кимось, хто здається подобається – щоби організувати собі екстра час навіть на найбезневиннішу зустріч типу +1 година після роботи пройтися парком мені подекуди треба так запаритися, що я іноді тупо не маю на це сил, а з часом романтичний посил вивітрюється, мотивація слабшає і от уже не знаходиться вільного часу навіть на той же ланч (хочеться думати, це в коробочку "не так вже й хотілося", але це не точно).

А ще вся ця логістика і конкретно мої умови життя та роботи (наша няня має сім'ю і вихідні проводить з нею, trusted запасної няні поки не знайшла, а незнайомі няні погодинно, навіть перевірені надійним сервісом, це крайній випадок і точно не ситуація, коли я можу розслабитися, мама моя не завжди має вільний час, але завжди має свою думку про все, що я роблю, і іноді з радістю відпускає мене гуляти хоч на всю ніч, а іноді навпаки, і в будь-якому випадку вона працює, тому це – лише ота сама сакральна субота) абсолютно унеможливолюють планування чогось серйознішого.

Для мене, наприклад, завжди хорошим способом перевірити людину на всеможливі сумісності і перспективи спілкування була подорож кудись, навіть коротка – взагалі, все найкраще в моєму житті відбувалося в подорожах, я навіть Мішу народити поїхала в подорож. Але яка блін подорож з дитиною, якій 1 рік і чужим дядею (я гетеро)? По-перше, як треба довіряти людині, щоби поїхати в подорож з нею і з своєю дитиною, це скільки ланчів для цього теба з'їсти разом, щоби переконатися, що все буде ок? По-друге – що в такій подорожі може статися, крім вишукування місць, де дають дитячий стільчик і заміни памперса в 4 руки в польових умовах, ну правда. Ні, в цьому є напевне своя романтика, але мені важко її відчути, і я навіть не очікую, що її відчує хтось інший.

Ну а логістика поїздки кудись хоча би й на день-два без Міші – це дорого, боляче і взагалі картковий будиночок, який може розвалитися від найменшого подиху. Здебільшого, скажу чесно, мене не вистачає навіть на те, щоби за це взятися. Що має статися, щоби вистачало? Я поки не знаю.