Це я вам кажу, як людина, яку оточення було майже переконало, що в неї – зручна дитина, тому їй, звичайно, не складно. Ну, я взагалі вдячний грунт для зерен знецінення, але про це якось іншим разом. Коротше, якийсь час я перебувала в ілюзії, що в мене "подарочна" зручна дитина, мені не складно, все само виходить і я не знаю, як складно тим, кому складно. Типу круто тобі, ти ще подорожуєш з дитиною.

А потім ми з Мішею злітали в Італію.

Насправді, якісь підозри закралися в мене уже під час поїздки в Польщу в відрядження, коли я ніби комфортно і максимально організовано злітала неподалік на 4 дні, а почувалася так, ніби пройшла Каміно. Два рази. Два рази туди і назад. Подумала я, що ця вся прірва моїх сил кудись ділася, і напевне вона ділася в потреби дитини, щоби вони були задоволені і вона була, відповідно, ок.

В Італії я була не сама, зі мною була моя директорка і подруга Таня, зразу скажу, вона свята людина, за що їй це не ясно, але їй здається навіть було добре. І мені було добре, хоча чесно скажу – не весь час. І людям на читаннях було добре. І пані Лесі, історикині і гідині, що спеціалізується власне на екскурсіях Римом, було з нами добре (а нам з нею). А, і Міші було добре.

Але почуваюся я так, ніби я пройшла Каміно шість разів. І йду сьомий. Хоча я була 5 днів в теплі та комфорті, не працювала там крім 1 дня і була не сама. І ще там всюди кругом прекрасна їжа та красиво, а це ого-го фактор підтримки. Огляд по Риму і його дружньості до людей з дітьми я напишу трошки пізніше, але заспойлю, що все значно краще, ніж із Польщею, і я аж знову задумалася, чому ж в нас так кончено (запам'ятайте, в кінці наступног огляду буде історія про тьотю з Жулян, це важливо), а зараз просто розповім про Сикстинську капеллу.

В Римі я червертий раз, але в Сикстинську Капеллу ніяк не виходило потрапити, постійно було якесь непонімалово з квитками, їх не було на потрібні дати, була черга, було не можна, вихідний, не прийомний день, вибирали Папу ну чи щось таке. І цього разу я прям ХОТІЛА туди. В мене не було ніякого плану, крім читань і Сикстинської капелли.

Ми почали дивитися квитки ще до поїздки. Їх не було. Ми забембали ними пані Лесю – їй теж не вдалося зловити квитки, хоча вона знає способи. Ми почали дізнаватися про всякі другі і треті варіанти і навіть про спекулянтів квитками, і пішли б до них, якби випадково в пошуках святої води (не питайте) не зайшли в якийс кіоск в кутку за собором і там не виявилося два слоти з квитками і один з них – в час нашого перебування. Правда трошки дорожче, але в подарунок давали екскурсію на автобусі (не скористалися).

В день відвідин Сикстинської капелли я спланувала все. Куди ми підемо перед тим, як Міша поспить перший сон, де ми поїмо, що я візьму з собою, щоби згодувати Міші і як вона поспить другий сон, а ми сходимо в капеллу. Джекпот, дитина з режимом, всі ситі і задоволені естетично і духовно, я відкатала все на попередніх днях, точно вирахувала коли треба поїсти і опинитися біля ресторанчика, не попасти в сієсту чи в район, де нема де поїсти etc.

Все було класно, не було дощу, ми обгуляли дві намічені площі, Міша виспала перший денний сон по римській бруківці, ми пішли в ресторан, порекомендований подругою Катею, де планували поїсти. Тут стався факап номер один – він був закритий, ну, буває. Вихідні люди в понеділок, на гугл-карті обламалися зазначити.

Cтався маленький ділей – ми шукали інший ресторан, і знайшли. Він був ок, дитячий стільчик був зручний. Тут, правда, стався другий маленький факап – дитині замість хліба, як я просила, принесли фокаччу, запечену до скоринки. Дитина такого ще не бачила, тому перезбудилася, ви розумієте, куча твердого странного соленого хлібчика, ламається, хрустить, кришиться так весело, можна ним подряпати собі ніс, ай харашо. Про те, щоби всунути в неї паштет чи пюре чи овочі з цею фокаччею уже не йшлося.

В мене канешно був план б, і ц, і д – фруктові туби, йогурт, печиво, яке спекла няня, навіть суміш. Але ну ййо, тут така фокачча. Їж це все сама, мама. Дитина, коротше, не поїла як слід.

А потім мені написала людина, яка домовилася про зустріч з видавцями для мене, ми не погодили остаточно зустріч і мали дообговорити деталі – і моя версія була, що краще зустрітися онлайн і коли мені буде спокійніше, або в той же день, але ввечері і в розслабленому режимі, бо я живу в готелі з малою дитиною і до секунди прям не можу сказати, коли під'єднаюся, і з'явитися на зустріч очно мені не зручно, бо дитина в можливий час саме спати лягає, а людина наполягала, що вона навіть за мною заїде, і відвезе, але краще зустрітися очно, заїхати в видавництво і посидіти в кав'ярні поруч... І все було ок, але людина надто сильно перейнялася, і трошки довше мене переконувала, ніж включав мій план. Іншими словами, поки я переписувалася, ми почали прям запізнюватися в Сикстинську капеллу нна.

Таксі не візьмеш – тоді Міша точно не засне, а на прогулянку рівномірним розміреним кроком з погодйуванням і наспівуванням час я витратила в переписках. Міша відчула азарт перегонів, поки ми спішили пішки по бруківці, бо ж квитки дорогі, одні і на точний час, і звичайно другий денний сон їй був уже десь, вона радісно підгугукувала на поворотах і підйомах та з'їздах.

Далі я пам'ятаю погано. Пані Леся зустріла нас і повела в музей Ватикану, ми пройшли всі контролі і показали всі тести і паси. Треба було то виходити надвір, то заходити в приміщення, то знімати, то одягати на Мішу курточку та шапочку. Пані Леся дуже цікаво розповідала і показувала, але я запам'ятала лише папамобіль, в якому мало не застрелили Іоана Павла ІІ і що кілера звали Алі Аджі, а кулю, яка мало не сягнула папського серця потім вставили в корону божої матері. Весь інший час я намагалася дати Міші пити, їсти, щось їй показати, розважити, поносити, потримати, пострибати як їхав їхав хлоп хлоп на конику гоп гоп, але річ у тім, що дитина, яка не лягла на запланований сон, перетворюється на дитину, яку дуже важко задовільнити.

Якщо узагальнити, Міша не хотіла сидіти в візку, а хотіла бігати і хапати людей за взуття. Бігає однак вона ще дуже непевно, тому допустити цього ніяк не можна було (вона падає на ніс), а підлога холодна, щоб повзати – грудень місяць. А про взутя чужих людей я взагалі мовчу. Тому Міша скандалила.

Весь цей час я думала про те, чи ужасна я мати, що моя дитина не заснула на денний сон і тепер мучиться. Чи мала я право йти в Сикстинську капеллу, чи мусила упосліджено ходити з візочком між пальмами в парку коло готелю. Чи чесно це по відношенню до інших людей, пані Лесі та Тані, яким через жопу пішли всі відвідини музею. Чи було б інакше, якби я взяла з собою інше дитяче м'ясо чи пюре з іншим смаком, вибрала інший ресторан, не переписувалася про зустріч з видавцями, подивилася краще, коли працює ресторан, в який ми збиралися, заклала більше часу на дорогу і т.д.

Коротше, я точно зробила щось не так, раз все не ок, моя дитина ж зручна, а я все зіпсувала.

Так почувається багато мам на щодень, і свідомо чи ні – оточення їх підгодовує в цьому. Не треба так.

Мене от попри всю мою поінформованість сплющило саме в музеї Ватикану, не зважаючи на всесторонню підтримку Тані і допомогу та бадьорість духу пані Лесі, яка взагалі-то тричі бабуся і не таке ще бачила.

Коротше, коли ми дісталися до Сикстинської капелли, де, як ви може знаєте, не можна навіть розмовляти, моя зручна дитина орала матом на своєму дитячому в усі моменти, в які вона не тримала когось за кросівок і не падала людям під ноги на холодний бетон – простіть, – мармур.

Два спеціальних дяді з кожного кута ходять слідкують за тишею, всіма мовами крутять оголошення про те, що це святе місце, тому будь ласка сіленсіо, натовп богобоязненно пириться в стелю – і Міша або бігає (і я за нею), падає і бадьоро рже і хапає людей за ноги, або голосно скандалить.

Я пробувала все, віршики на вухо, гойдати, носити, дати груди (я не дуже фанат годування в настільки публічних місцях, але це було навіть символічно), печеньку, водити за ручку, пошепки вибачатися перед кросівками, за які хапається Міша, але тихо це не було, і теж не було відповідно до святості місця. І ніяк я не могла цьому зарадити, бо Міша то все не хотіла, а хотіла бігати ржати або орати.

А, і там були звичайно інші батьки з візочком. ХОРОШІ батьки. Бо їхня дитина мовчки сиділа в візку і пирилася на розписи, поки моя бігала і кричала!

Сказати, що я переживала і мучилася – нічого не сказати. Я до кінця лишилася включена, уважна і лагідна до Міші, але себе зненавиділа разів сто, доки ми подивилися капеллу і вийшли з музею (одразу ж по тому Міша за 10 хвилин звичайно дала пані Лесі себе загойдати, хоча перед тим ми її гойдали всі по черзі в будь-який спосіб безрезультатно). Я встигла відчути, що життя скінчилося і так я тепер завжди і всім буду заважати і ще й дитина не заснула і мучиться (коли дитина заснула, стало реально легше що вона вже хоч не мучиться і з'явився ресурс більше себе захерити за те, що я не все передбачила і не всьому запобігла). Загалом, я переживала за це ще два дні і була в ужасі, що в мене знову не поїсть/не засне дитина і буде перезбуджена і вередуватиме і я не знатиму, що з цим зробити (а з цим нічого не можна зробити, ха-ха).

І єдиний профіт з цього всього – в Сикстинській капеллі не можна знімати, але мені як ви розумієте, було вже байдуже, тому в мене є хороша фотка цілої тої стелі :)