На практиці, загроза життю має бути 100%, вади мають бути несумісні з життям 100% - знаєте, як можна? Правильно, якщо хтось уже помер – загроза була стовідсоткова. Лікарі бояться приймати рішення про аборт, коли це 99%, бо відповідальність для всіх причетних в разі чого – до 5 років позбавлення волі. Ну, а про зґвалтування має бути рішення суду, що це було воно. Тобто вагітна жертва має по-биріку пройти 7 кіл пекла "сама винна" і "а в що ти була вбрана" і ще й виграти суд.

Коротше, аборти в Польщі просто заборонені, на цьому зупинимося. Друзі розповіли, що це уже дуже змінило в гірший бік галузь пренатальних досліджень та обстежень – типу, а смисл? В державних і страхових протоколах їх тепер мінімум, хто хоче – обстежується приватно і дуже дорого. Так багато проблем, які можна було б вирішити чи яким запобігти на етапі вагітності, не виявляють взагалі. Ну, але я не про те, хоча це страшно.

Здавалося би, країна має бути заточена під дітей і людей з дітьми в такій ситуації, ну, я собі так думала. Типу, хочеш – не хочеш – народжуй, але вот тобі все для того, щоби потім вижити. Але ніт. Виявляється, з тими, кому і так нема куди діватися, не дуже рахуються.

Окей, я не була в усій Польщі останнім часом, лише в Варшаві та Любліні; і в відрядженні з Мішею мене патронували і опікали супер-адекватні і дуже уважні організатори мого візиту. Але все одно.

Уже по прильоті в зоні очікування багажу я виявила цікаву штуку – туалети для людей з інвалідністю і батьків з дітьми просто... замкнені. Зачєм ці туалети? – спитають люди не досвідчені. Поясню. Там є місце для візка. В моєму випадку єдиний спосіб попісяти, даруйте – це заїхати в туалет разом з візком і розвернути Мішу від себе обличчям. Ну тому що залишити дитину в візку десь одну, в туалеті чи де завгодно – це не норм, хто завгодно може їй щось дати, взяти, вдарити... Коротше. Брр, думати навіть стрьомно.

В кабінки звичайних туалетів не влазить не те, що візок – навіть я не завжди. Коротше, коло першого туалету для людей з інвалідністю та людей з дітьми я думала, там просто хтось є, коло другого уже щось запідозрила, коло третього стало зрозуміло, що доведеться потерпіит до Любліна (2 години на таксі), але я напровсяк спитала працівницю аеропорту – Вибачте, а чому я не можу відкрити? – Бо тут закрито, - сказала вона і пішла геть. Простору для дискусії не було.

Другий фактор, який для мене завжди ілюструє, як в країні-місці-місті ставляться до людей з дітьми (і з інвалідністю теж) – це як встановлені доводчики. Щоб ви знали, але ви напевне знаєте – їх можна поставити так, щоби при максимальному відкритті двері трималися відкриті – і так, щоби вони зразу закривалися тобі в ліцо, хоч і повільно.

Так от. Жодні двері в Польщі, з якими я стикнулася за 5 днів відрядження, не можна було відкрити і зафіксувати. Ні двері в дуже кід-френдлі готелі в номер, ані в жоден ресторан, ані в магазин, ані ні в яку установу. Ніякі двері не можна було собі відкрити і потім заїхати візком. Кожні прихлопували або Мішку спереду, або нас обох збоку, ну, в залежності від того, куди вони відкривалися. Фантастика. Ця маленька деталь дуже видрочує, по-перше, а по-друге дуже промовисто ілюструє, де соціум має людей з візком чи на колісному кріслі, якщо така людина самостійна, а не в комплекті з кимось ще, хто триматиме двері. Ти сама (рідше сам) і з дитиною? Та срать на тебе тоді, кому ти треба, якщо тобі навіть ніхто двері не відкриває. Якось так J

До речі, про відкривання дверей – коли я була не сама, мені їх звичайно відкривали – приятелі, колеги, видавці, читачі на зустрічі... Але от сторонні люди якось не спішили допомагати з візком. Якщо в Україні я часто потерпаю від того, що мені намагаються прічініть добро без дозволу і запиту, типу беруть візок не за те місце, коли я наближаюся до сходів, чи притримують двері, коли мені ще 20 метрів до них і я вимушена робити зусилля, щоби не пришвидшуватися і не бігти в ті двері просто щоби зробити людині в відповідь приємно etc, то в Польщі я прям аж відчула, як не допомагають навіть в ситуаціях, коли мали би – типу я ї%#$з дверима, які не тримає відкритими доводчик, а мені треба заїхати з візком, а в кількох метріах на рецепції сидить людина, які теоретично там сидить іменно щоби допомогти людям зайти блін, - і флегматично на мене дивиться. Один раз я попросила допомоги і дівчина так повільно вставала і так на мене дивилася, що мені прям здалося, я в неї позичила 500 євро і не віддаю.

В торгових центрах влаштовані класні дитячі та сімейні кімнати, ну бо ЄС, вони безкоштовні, там є іграшки і типу ковролін і лавочка для батьків, але странно організовані - наприклад, в дитячій зоні зроблені кабінки для готування і пеленання, такі типу за шторкою, але там нема столиків і крісел для годування. Зайшов, стій і годуй, або я не знаю. Також в ігровій кімнаті не виявилося розетки для телефону, типу ти привела дитину гратися чи трубку заряджати? Хто ти взагалі – додаток до дитини. Вот дитина грається, радуйся. В таких дрібницях – багато сенсу.

Пандусів в Польщі виявилося не більше, ніж в нас. Це реально дуже здивувало.

На вулиці, коли я гуляла, а Міша спала в візочку, до мене підійшла тьотя, яка збирає підписи за якусь-там партію (чи проти?) і щоби привернути мою увагу до того, що треба підписати, постукала планшетом по капюшону візка! В мене зробилися дуже страшні очі, а вона мені сказала, чого це я так агресивно реагую, вона ж лише хотіла про підпис попросити. Та бо в візку людина блін спить, а ти їй по голові стукаєш! Але вона, здається, не зрозуміла, що дитина це така сама людина, як вона і що це приблизно те саме, як я їй зараз по шапці стукну планшетом, і образилася.

Можна було б подумати, що мені просто трапилося за 5 днів пару кончених людей, але якось чисто на фоні я постійно відчувала, що я не в касу з своїм візочком і дитиною – в магазинах, в крамничках, в ресторанах. Мене не ображали, персонал висловлював той рівень поваги, який мав, але я весь відчувала, що на мене звертають увагу і ця увага якась не до кінця позитивна, а більше така "чьо виперлася з оцим своїм?". В Україні, до речі, в мене такого відчуття нема, хоча багато хто на нього жаліється – але може то я в такі місця ходжу.

Коротше, саму дічь я, природньо, приберегла вам на кінець.

Коли я летіла додому, спочатку на контролі на безпеку працівник довго і зацікавлено спостерігав, як я дістаю ноут, складаю всі свої пасочки (пасочок в людини з візком і дитиною багато) в ящички на стрічку, знімаю черевики, викладаю все з кишень, відчіпаю з дитини металеву кліпсу від соски, і лише коли я взяла дитину на руки і склала візок на стрічку, меланхолічно простягнув мені два пакетика для рідин. Тобто, він бачив, що дитина ще не стоїть, але не дав мені ці пакетики, поки вона ще сиділа в візку. Потім він так само спостерігав, як я босоніж розкладаю однією рукою назад візок, садовлю туди Мішку, прищепаю, звільняю собі руку і викладаю дві водички і крем для рук в всраті пакетики, нна.

Але це ще не дічь. А діч от – коли я нарешті склала знову візок і все інше на стрічку і пройшла з Мішею на руках через рамку, щось запищало і інший чоловік підійшов і особо без привіт і здрасті попробував почати мене оглядати. Прямо от руки простягнув.

Ну, в мене на руках була Міша, це трошки обмежує маневреність, але інструмент "страшні очі" пішов в хід, бо я не готвоа взагаі щоби якийсь дядя в аеропорту мене обмацував. Він пригальмував прям з руками простягнутими десь на рівні моєї поясниці, і я йому кажу – а пан, перепрошую, взагалі може мене оглядати, якщо пан – не пані?

Знаєте, що він мені відповів? Присядьте.

Ну, каже, пані ж все одно з дитиною.

До такого повороту навіть я готова не була.

Секундочку, кажу, типу це що ви маєте на увазі? І думаю така - типу, і так понятно, що жінку з дитиною хтось уже потрогав, так що не страшно?

Знаєте, що він зробив? Махнув на мене рукою і пішов кудись геть. Найцікавіше, що митниця, чи як вони там називаються, офіцерка безпеки, яка власне жінка і мала би мене оглянути, стояла тут же, поруч зі стрічкою, зайнята нічим не була, і вона просто на мене дивилася, і коли я намагалася зібрати всі свої пасочки назад, вона не те, що не запропонувала потримати дитину – навіть візок зі стрічки зняти не допомогла. Ніхто додивлятися мене не став.

Коротше, я, як не часто буває, іншими очима подивилася – і на Бориспіль, де всі якось намагалися мені допомогти, пропустити, лізли взяти в мене з рук дитину (це бісило – не даю потримати людину чужим людям) etc. Нормально все робили, хороші люди, привітні, співчутливі, уважні, і на Україну, де в мене в під'їзді звичайно доводчик відлаштований так, що заходжу я спиною вперед і собою притримую двері – але в багатьох місцях-таки налаштований нормально.