Напевне, це не аж так радикально відбувається в людей з дітьми, які ділять батьківство (ну хоча б матеріальне його навантаження) з другою дорослою людиною, але я, як мама-і швець-і жнець-і на дуді грець (просто влом було писати до цього всього фемінітиви, чесно) шалено сумую за легкістю.

За легкістю, мобільністю та спонтанністю, які до того я часто вважала за, можливо, недолік свого життя, і точно не до кінця вміла цінувати.

Раніше я могла вийти на зустріч з друзями чи по роботі "на зараз", полетіти на інший кінець світу "просто завтра", взяти робочий проект "на вчора" і здати його вчасно. Вступити вчитися випадково і закінчити навчання. Я могла собі дозволити передумати і відмовитися від якоїсь співпраці, якщо щось пішло не так, звільнитися з роботи, якщо вона виявилася токсичною і поїхати на три місяці в Італію відновлюватися (ну окей, звільнитися з токсичної роботи я буду могти завжди, а от три місяці в Італії тепер мені лише сняться). Могла полетіти на вихідні туди, куди несподівано квитки дешеві, без багажу, чисто з сумочкою.

Я могла стрибнути за кермо посеред ночі і поїхати на Лівий берег підтримувати подругу, з якою негарно повівся чоловік, могла витратити вечір на потрапляння в квартиру малознайомої людини, яка лишила в фейсбуці суїцидальний допис і зникла зі зв'язку.

З машини я виходила з порожніми руками. Ну, в крайньому випадку з клатчем.

Тепер це все лишилося десь в оповитому туманом минулому.

Вдома в мене постійно щось закінчується – дитяча вода, сухі чи вологі серветки, паперові рушники, каші, кабачки, телятина, риба, курага, молоко для каші, органічне борошно для галет, якась з корисних і багатих всім на світі олій, вушні палочки з обмежувачами, якийсь з трьох видів памперсів, цукор, кава, масло, питна вода, бог його знає, що ще.

Я постійно маю кудись заїхати щось купити чи забрати, і стресую, де я буду паркуватися там і сям. Через доставки, які майже ніколи не приїздять в Києві вчасно, я постійно ризикую не виїхати коли треба, запізнююся на зустрічі, не підключаюся вчасно на дзвінки. Відколи наш офіс переїхав і я більше не можу ходити пішки на роботу і з роботи, навіть якісь найпростіші побутові задачі типу вкоротити штани, замінити батарейку в годиннику чи забрати нову банківську картку в відділенні стали мені практично недоступні, бо я за кермом, паркуватися ніде, а відхилення від маршруту на одну-дві вулиці в годину пік (година пік в Києві в центрі весь час) загрожує затримкою в дорозі на годину чи й довше. Думка про те, щоби зробити щось, що знаходиться за межами центру хоч в який бік, викликає в мене мало не клінічну смерть, ну або це я прикидаюся мертвою перед самою собою, щоб того уникнути.

Няня, яка затримується на 10 хвилин, спричиняє професійно-діловий колапс – і ніби не в касу завважувати людині за те, що вона запізнилася на 10 хвилин, але я або встигаю виїхати з дому до того, як все стане намертво, або їду на роботу годину. Йти туди теж годину, але якщо я пройдуся годину київськими пагорбами з ноутом в сумці, я упаду й умру замість працювати – принаймні, так це відчувається.

В мене з собою постійно якісь мішки і клунки. Щось, що треба здати в ремонт, щось, що треба занести в хімчистку чи довезти додому звідти, щось, що сьогодні потрібно в офісі, щось, що я маю комусь повернути, якісь дитячі речі, з яких виросла Міша і я маю їх віддати (це чисто егоїстичний акт – Міша виростає з речей в середньому раз на три тижні, якщо їх не роздавати, вони виживуть нас к чортовій матері з нашої маленької квартирки). Щось, що я забрала з Нової пошти, щось, що я маю звідти комусь з різних причин відправити. Щось, що я купила додому. Щось, що я купила додому вчора і не мала достатньо рук, щоби забрати з машини. Щось, в що переодягнутися на зустріч після роботи. Щось, що я зняла з себе вчора, коли було жарко і покинула десь і треба забрати додому. Щось, в що я можу завернутися, якщо замерзну. Вас уже закачує від цього переліку? Мене теж! Але секундочку. Ще в мене часто з собою колясочка, пледик, запасні штани, кілька памперсів, пеленка, санітайзер, вологі серветки, трошки їжі і, власне, сама дитина. Але не зважаючи на це, в мене постійно виявляється зранку, що нема молочка в кашу.

Молочко, хороше, фермерське, розливне, продається прямо в моєму будинку, в мене і пляшечки багаторазові скляні для нього є. Але щоби вийти за молочком літералі на два поверхи вниз, мені потрібно... зловити, зібрати і одягти Мішу!

Взагалі, кожен вихід з дому поза робочими годинами няні коштує дорого в прямому та переносному сенсі і планується за тиждень щонайменше, в ньому задіяні моя мама, няня, запасна няня, добра людина Марина і ще іноді трошки подруги. Те, що вихід з дому заплановано за два тижні, не значить, що все це не наламається в останню хвилину, зовсім ні.

Перельоти я починаю планувати щонайменше за місяць і в паніці. Зараз мені летіти через два тижні і я раптом усвідомила, що в мою нову і гарну валізу не влазить горщик, блін, тому мені треба або купити ще одну валізу, або складаний горщик. Замовити їх, знайти, забрати і приперти з Нової пошти. Ну, чи запізнитися кудись, тому що запізнилася доставка. Потім мені знову летіти ще через два тижні, в країну, де все з виразними спеціями – тому я рахую, скільки дитячої їжі мені треба взяти з собою звідси, ну, напровсяк, раптом спеції не зайдуть?

Щодо роботи – швидко, якісно, на зараз, як ніхто інший, відповідально і з результатом, від якого мурашки – в будь-який момент замість роботи може бути вкрай необхідно брати на ручки і крутитися на стільці, який крутиться, бо це дуже весело. Іноді – годинами. В Міші все добре з вестибулярним апаратом, в мене, на диво, все ще теж. Якщо в вас дома є барні стільці, які крутяться, і діти – тримайте в секреті таке часопроводження.

І що найскладніше – в мене нема варіанту зупинитися, перепочити, відкласти зовсім все на подумати, спустити на гальмах, зробити як попало, аби лише уже пережити досвід і зберегти висновки на майбутнє. Так можна було, коли мені йшлося лише про себе – міняти свої правила і свої плани, зважувати самій, де я можу і заради чого знехтувати своїм комфортом. Але нема такого нічого, заради чого я можу бодай десь вирішити знехтувати комфортом, здоров'ям чи не дай боже безпекою, або навіть просто вчасно помитою попою дитини, ну бо вона на це все не підписувалася, взагалі-то.

Це не значить, що я нещасна. В моєму житті все ще дуже багато хорошого, просто ніщо з цього не легко. І за легкістю я дуже страшно сумую.

І водночас радію, що колись її в моєму житті було так багато. Є що згадувати, є до чого прагнути!