Коли я розійшлася з татом Міші та залишилася одна з п'ятимісячним немовлям і безумним собакою, перші кілька днів я була дуже конструктивна. Вирішувала проблеми, яких сталося тоді багато, багато працювала, дбала про себе та про Мішу і переплановувала своє життя. А потім раптом опинилася ніби сама у відкритому космосі. Не могла нічого зробити, нічого написати, нікому нічого сказати.

Мені було прямо непропорційно погано. Загалом, нічого страшно не сталося (ха-ха), ну, в сенсі: ніхто не помер, я була при тямі, Міша була задоволена, я пережила ковід, всі були в безпеці, крім того припинилася одразу величезна кількість чинників, які довший час тримали мене в дуже ризикованому та непевному матеріально становищі; стало складно, але стабільно; я могла розраховувати лише на себе, але плюс ситуації в тому, що на мене принаймні можна розраховувати. Я стала захищенішою, моє найближче майбутнє – сильно передбачуванішим, а від того безпечнішим.

У відкритий космос, страшний, бо там немає на що спертися, мене запустив, як я зрозуміла пізніше, не жаль, не сум, не страх, не якісь задачі, яких я не могла вирішити. Ні, це був просто… сором.

Сором за що? – довго думала я, адже я не лише не зробила нічого поганого, а ще й дуже довго тягла відповідальність не лише за себе в ситуації, коли сам бог велів скласти лапки (вагітність, пологи, мала дитина), все зробила найкраще як могла і врешті змогла прийняти складне рішення, яке суттєво убезпечило мене і мою дитину. Я мала би почуватися типу як Молодець, візьми канфєту – а я потерпала від страшного сорому.

За те, що це все в принципі зі мною сталося.

Ну тому що якби я була класна, розумна, далекоглядна і ще якась-там, то все-все би передбачила. Не пов'язала би своє життя з непевною людиною, вибрала би кращого батька дитині (це взагалі стрьомне формулювання, правда?), передбачила би чужий фінансовий крах, чужу відсутність відповідальності, пандемію, ріст цін на нерухомість, не давала би татові своєї дитини свою кредитку і далі по списку ще мільйон речей, які я би не допустила, не дозволила, не вирішила б.

Коротше, якби я була якась нормальна, я не опинилася би в цій складній ситуації, а тепер я в ній опинилася, і всі взнають, що раз я в такій задниці, то напевне я якась не така.

Серйозно, мені було умовно кажучи соромно за те, що інша людина повелася зі мною та по відношенню до мене не ок. Бо я, як і всі ми, виросла і була сформована в культурі, де жінка сама винна, що би з нею не зробив хтось інший. Бо мала повестися якось так, щоби з нею так не вчинили. Як повестися? Нормальна жінка сама має знати, що за питання. Не знаааає? То значить вона якась не така.

Чесно, мало що в моєму житті приносило мені стільки полегшення, як усвідомлення того, як працює цей паттерн. По ефекту це можна порівняти з прибуттям вперше на атол на Мальдівах. Чи коли в Хілтоні на Манхеттені попався номер на 26 поверсі з видом на Гудзон, Бруклін і Джерсі-Сіті. На усвідомлення це пішло кілька місяців, а якщо точніше, то чотири з половиною.

117 днів на те, щоби зрозуміти очевидні речі: якщо хтось повівся з кимось не ок, то винен лише і тільки той, хто повівся не ок. І якщо хтось повівся з кимось не ок, то це взагалі ніяк не означає, що той, з ким повелися не ок, на це заслуговує, хоча саме так всім часто простіше вважати. Особливо стрьомно було виявити, що так було простіше вважати стосовно себе мені самій. Типу, оу, Катю, з тобою сталося гівно? Штош, давай подумаємо, чим саме ти його заслужила!

З дитинства мені, які багатьом дівчаткам в пострадянському просторі (не лише тут, але ми тут, то про тут і говоримо) повторювали, що мірилом жінки є її чоловік. Впродовж багатьох років мені не спадало на думку замислитися про те, де взагалі логіка в тому, щоби мірилом однієї особи була якась інша особа. Як хтось один, хто думає та чинить лише на свій розсуд і в власних інтересах (бо ми всі чинимо лише на свій розсуд – іншого в нас нема, - і в своїх інтересах, настільки, наскільки їх знаємо і можемо оцінити) може бути мірилом когось іншого? Чому? На яких засадах? Що бляха можна так поміряти? Загадка.

Якщо вже конче треба міряти (я, щоправда, не доберу, навіщо), то мірилом нас є наші думки, вчинки та те, як ми даємо собі раду з їхніми наслідками. Можна поміряти нас кількістю любові, яку ми віддаємо, кількістю відповідальності, яку чесно беремо на себе за себе й тих, хто від нас залежить. Можна поміряти нас тим, як ми надихаємо тих, хто поруч, як ми вміємо або ні бути чесні з собою та світом, як готові або не зовсім називати речі своїми іменами, як можемо чи ні проживати свої емоції, як допомагаємо, як вчимося не кривдити, не бути байдужими, не бути злими.

Але ніякі погані вчинки других і третіх осіб стосовно нас не є нашим мірилом.

І хороші, до речі, теж.

Якщо добре про це подумати, може виявитися, що нам взагалі не потрібно одне одного міряти, чи міряти себе до когось, чи когось відносно нас. Так все зразу виглядає значно простішим, зникає сором і почуття провини за те, що намірялося якось так собі, а натомість вивільнюється багато ресурсу, який можна витратити не на те, щоби якось більше і краще чогось наміряти, а на щось нормальне.

На життя, наприклад.