Дуже виразно, осмислено і нагально. До того я думала, що я можливо хотіла б дитину, але тільки колись потім і лише якщо. Список "якщо" був довгий і чесний, як мені здавалося – якщо буде достатньо грошей, щоби не змінювати з появою дитини звичний спосіб життя; якщо буде зручне житло; достатньо велика машина; надійна сума на рахунку; людина поруч, на яку можна покластися. І ще багато було в цьому списочку, і підсумовувалося це тим, що якщо ці умови не складуться, то мені і так ок.

Тепер в ретроспективі я розумію, що тодішня ситуація створила в мене ілюзію того, що всі мої "якщо" реалізовані чи от-от будуть реалізовані, і ця ілюзія дуже вдало дозволила моєму справжньому бажанню бути сформульованим і легалізованим. Бо чи треба казати, що зараз, усього півтори роки по тому, як приймалося зважене і таке, що спирається на ці "якщо" рішення про дитину, всі мої "якщо" посипалися і по факту в моєму житті не дотримане жодне із них. І єдине, про що я ані крапельки не шкодую з цієї всієї історії – це про те, що в мене таки є дитина. Так я, власне, знаю, що бажання те було справжнє і моє.

Тоді, звичайно, першого ранку на новій квартирі я не переглядала усвідомлено і уважно свої "якщо" і тим більше не знала, що багато з того, що мені здавалося моїм вдалим життям є ілюзією. Тоді моє оформлене бажання мати дитину спричинила проста річ – ще одна кімната.

В тій квартирі була така кімната. Ще одна. Не спальня, не вітальня, не місце для їжі, не для гостей, не для речей – на це все було там своє місце. А просто ще одна кімната, яка в мене в голові дуже швидко трансформувалася спершу – в другу спальню, де може відпочити той, хто не з дитиною зараз, пізніше – в місце, де може гратися і залишатися няня і врешті, коли дитина буде готова до власної кімнати – в дитячу.

Зараз я з теплом згадую про ще-одну кімнату і мрію мати таку знову. Таку, де я зможу відпочити, сховавшись від дитини з нянею; де я зможу попрацювати; де зможуть зупинятися, можливо, мої друзі, які приїжджатимуть до нас з Мішею потусити; де врешті можна буде, коли Міша підросте, облаштувати окрему дитячу.

Така ще-одна кімната для себе і своїх потреб потрібна кожній людині з дитиною. І без. Бо оця ще-одна кімната, вільний від обов'язкової функції і гнучкий в плануванні простір, місце для маневру – вивільнює наші справжні бажання і дозволяє нам їх собі дозволити. Зі мною, принаймні, сталося саме так.

І нехай в мене зараз нема такої ще-однієї кімнати, але та, що була колись, в якомусь метафоричному сенсі залишається за мною завжди. В мене в голові. Як знак, що для важливих бажань є можливість і місце, навіть коли нам здається, що наші раціональні "якщо" свідчать про зворотнє.

П.С. Не сприймайте це, будь ласка, як досвід, який я закликаю розділити чи пораду в дусі "Дав бог зайку, дасть і лужайку". Бог не переймається взагалі тим, як обмаль лужайок. Просто конкретно в моєму випадку зайка була дуже потрібна, не зважаючи на супутні обставини, але моралі і універсальних висновків з цього нема й бути не може.