З такого боку, як правило, підходять до питання люди, що обстоюють концепт "adults only". Я була однією з них. А потім – ні, в мене не з'явилася дитина. Дитина з'явилася значно пізніше. Концепт "adults only" підвів мене тоді, коли я вирішила ним скористатися.

За $350 за добу без харчування в готелі лише для дорослих, який ми обрали для відпочинку між двома довгими перельотами, повертаючись додому з тривалої відпустки, я планувала провести два дні біля басейну з книжкою та коктейлем. Я уявляла собі, що там буде тихо, вишукано і – була в мене така фіксація, - коли я граційно плистиму під водою, ніхто не буде стрибати мені на голову бомбочкою. Бо саме це, ви знаєте, в басейні зазвичай роблять діти.

Але дійсність "adults only" виглядала так: п'ятеро мужииків 30+ років, кілограм по 120 кожен розташувалися рівно по центру басейна, по шию в воді, з пивом в пластянках. Вони голосно сміялися, багато лаялися і обговорювали, не соромлячись, все навколо, особливо жінок, що було супер дивно, бо мужики були англомовні, а діло було на Шрі Ланці й в готелі в принципі були плюс-мінус англомовні. Втім, мужиків не сильно обходило, що їх всі чують і всі розуміють.

Голоси їхні перекривали і шелест пальм, і плюскіт води, і лаундж музику. Не було шансу не дізнатися, зокрема, що вони думають і про нас.

В перервах між обговоренням всього, що бачать, знаєте що вони робили? Стрибали в басейн бомбочкою! Бризками накривало всіх в радіусі 10 метрів, а від гучних переможних криків, переважно матом, вибухала голова. Думки про те, щоби плавати в басейні теж, не виникало – виходили мужики з води лише за новим пивом (і для розбігу, щоби стрибнути), і якось навіть не було сумнівів, куди саме вони мочилися.

Ніколи ніякі чужі діти в жодній кількості не чинили мені ніколи такого дискомфорту.

І з цими мужиками нічого не можна було зробити – вони були дорослі в готелі "adults only". Наступного ранку все повторилося – мужики засіли в басейні раніше, ніж я вийшла, очевидно, їм треба було похмелитися та освіжитися з самого ранку. Надіюся, вони добре відпочили. Я – ні.

Тоді в мене з'явилися перші сумніви, які фіналізувалися в розуміння, як насправді мало би виглядати вирішення цього питання в іншому, трошки кращому до всіх та більш справедливому світі, лише через рік – коли нас з подругою... вигнали зі СПА в Монреалі.

Ну, як вигнали. СПА територія на відкритому повітрі являла собою каскади гарячих басейнів і джакузі та обігріті зони відпочинку, джакузі і сауни, і все повторювалося в двох варіантах: в тихій зоні та в "Саду балачок". Єдина незручність Саду балачок була в тому, що в тиху зону всі потрапляли за замовчанням після ресепшену та роздягалень, а в Сад балачок треба було пройтися прямо в купальнику і халаті метрів зо п'ятдесят засніженою алейкою – взимку в Монреалі це аргумент, чесне слово.

І от мене та мою подругу та її колегу Лорана привітні працівники в гарній білій формі попросили з тихої зони. Ввічливо, після кількох зауважень. Варіантів в нас не було – коли ми купували доступ в СПА, на рісепшені нас попередили, що в тихій зоні треба бути тихо, а ми розмовляли та сміялися.

Поки я йшла в кроксах на босу ногу по снігу (було, до речі, не так страшно, як я думала), я згадала про мужиків в "adults only" готелі (було б так добре, якби їх тоді вивели геть, як оце мене!), а ще те, що СПА в Монреалі – не adults only. І в тихій зоні були люди з дітьми. І заважали всім в тихій зоні не вони, і вигнали з тихої зони не дітей – а мене!

Десь тоді, в гарячому басейні з підсвіткою, до мене прийшло розуміння, що замість того, щоби ділити людей на "з дітьми" і "без дітей" на основі прогнозу поведінки, який не завжди відповідає дійсності, краще просто встановлювати і комунікувати формат поведінки та правила закладу – і шляхи забезпечення їх дотримання.

В двадцять першому столітті нам пора перестати вказувати одне одному, хто та які ми маємо бути. Достатньо просто відповідально домовитися про те, яких правил ми всі дотримуємося для комфортного співжиття чи користування одним або другим сервісом чи закладом.

Замість "adults only" я мала би просто забронювати собі тихий готель, а мужики з пивом – щось для для pool party. І туди, й туди могли б прийти і люди з дітьми, за умови, що в першому випадку вони готові забезпечити те, що їхні діти будуть поводитися тихо, а в другому – якщо їм не страшно, що упитий дядя 120 кг стрибне в басейні на голову їхній дитині. І також люди з дітьми могли б не паритися, а обрати готель для сімейного відпочинку, а я чи мужики з пивом – його б не обирали. Все просто і тримається на відповідальності за власний вибір та його наслідки.

Те саме стосується залів ресторану, вагонів поїздів та інших місць. Повірте, батьки дітей, які не вміють бути тихо, не візьмуть квиток в тихий вагон знаючи, що їх, як мене в СПА, попросять посеред подорожі з речима (і дітьми) іти шукати собі нового місця, бо вони заважають. А люди, які вважають, що їхні діти не мають бачити публічних проявів ніжності та еротизму, не заплатять за готель для романтичного відпочинку.

Не всі діти – сюрпрайз, - гамірні, шумні та активні. Немовлята часто лежать мовчки там, де поклали, а підлітки (а це часом уже від 12 років) припаяні до айпада, в вухах в них – навушники, а в очах – безмірна зневага до всього, що відбувається довкола, і вичавити з них зайвий звук чи рух буває непросто. Лише їхні батьки знають, чи можна з ними в умовну "тиху" зону СПА і лише вони мають бути відповідальні за те, щоби діти дотримувалися правил обраного місця. Не можуть? Вибачте, на вихід. Можуть? Тоді ніякої практичної користі не несе обмеження їх форматом "adults only" – бо не всі дорослі відповідальні та, перепрошую, адекватні.

Для всіх за вимогою і за вподобанням можна знайти, обрати та описати формат – робочий лаундж, тихий вагон, басейн для активного відпочинку. Достатньо визначити, чого не робити задля спільного комфорту усіх відвідувачів, і в який спосіб буде здійснюватися контроль цього, і простою мовою комунікувати це "на вході".

Тоді, щоправда, "необслуженими" залишаються права людей, які не мають особливих вимог, але просто не люблять дітей. Що ж, після 1945, коли Поппер сформулював парадокс толерантності та в час, коли ми уже всі прийшли до того, що не ок просто "не любити чорних" чи "не любити євреїв" чи "не любити гомосексуалів", пора перестати удавати, що в людей, які просто не люблять якихось інших людей і за цією ознакою їх виокремлюють да дискримінують, є на це якісь права.