Саме тоді, до речі, заклалися підвалини цього допису: мій приятель, в якого дитина народилася на пів року раніше за Мішу, вітаючи мене з народженням доньки, написав, що я, звичайно, перегнула палку, обіцяючи з немовлям дописувати щотижня в блог, бо це неможливо. Важливо – сам він веде професійний блог, і частота виходів дописів там не змінилася з того часу, як він став батьком. Пригадую, я тоді подумала: "Якого х...ра?". По-перше, чому тато немовляти може писати в блог так само часто, і тут же говорити, що мама – не зможе? Тут щось не чисто. По-друге – навіщо він навішує свій досвід, який вже є, на мене, якщо він – не я, не знає моєї ситуації, цілей, можливостей, бажань і навіть моєї Міші?..

Так от. Серед іншого, я написала тоді, що думаю, що як що краще робити знають лише фахівці, а в жодному разі не інші люди, навіть якщо в них теж є діти, просто тому, що це інші люди, в них інші обставини і інші діти. І ця установка за 5 місяців з дитиною лише зміцніла.

Можливість і бажання ділитися власним досвідом (а зараз, з Інтернетом і всеможливими доступними соцмережами це так просто, як ніколи) – це велика полегша нам всім, людям з дітьми і без. І – сорі, – це часто велика гриза. Було би круто залишити перше, і позбуватися по-трошку другого.

З тим, щоби ділитися досвідом все ок. Це має цілу купу терапевтичних ефектів і для тих, що діляться, і для тих, з ким. Проговорення звільняє, виписування історій розслабляє, як медитація, формулювання і підсумовування своїх проблем чи здобутків допомагає подивитися на них зі сторони, краще осмислити і зробити якісніші висновки. Відчуття, що це може бути ще комусь на користь або застереже когось – приємне і надихає. Збір корисної ужиткової інформації в одному зручному місці – взагалі безцінно, прокачує в тому числі і власне володіння будь-якою ситуацією.

З тим, щоби взаємодіяти з чужим досвідом, теж все ок. Це цікаво, а цікавість нас розвиває. Ми можемо використати чужі знання – дізнатися щось, потрібне нам, чого ми не знали раніше. Ми надихаємося чужими ідеями, нас стимулюють мріяти чужі удачі і здобутки. Заздрість вказує нам, куди рухатися, бо спрацьовує на те, чого ми насправді хочемо. І навіть зловтіха – сорі, - буває цілюща (пробачте собі її вже).

Все ламається водночас, коли обидві сторони починають вважати, що досвід однієї людини придатний для повторення іншою, інакшою людиною з іншими, відповідно, вихідними даними і дасть той же результат. Тоді починається гриза. Твердження "Народиш – зрозумієш" однозначно вірне, але з поправкою на те, що кожен і кожна зрозуміють щось своє, а не те саме, що зрозуміли люди, які це казали.

Якщо ви – людина з дитиною, то ви знаєте, як багато людей теж уже мають дитину, а то й кілька, а тому думають, що вони точно знають, що робити з вашою дитиною вам – бо вони так робили з своєю і вийшло добре. Це в корені (і по всій довжині) перекошена конструкція – кожна людина і кожна дитина різні, різні в них обставини, можливості, стани, потреби, приорітети, особливості фізичні та будь-які інші, і головне – ніхто з жодного боку якогось досвіду не бачить повної картини з боку іншого. Жоден також не знає всіх взаємозв'язків в кожному процесі – "після" далеко не завжди означає "внаслідок". В такому контексті будь-який досвід, поданий як порада, починаючи "одягніть/зніміть шапку" чи "дайте/не давайте водички" і до нескінченності – може бути токсичним чи небезпечним, і точно не є конструктивним. Я вже мовчу про те, що "вийшло добре" – це сама собою дуже відносна категорія, і те, що може здаватися "добре" комусь, не обов'язково добре для вас, і навпаки.

Коли мої подруги, друзі, знайомі та просто люди з інтернету діляться досвідом, це завжди дуже корисно для мене. В мене є завжди вибір, взаємодіяти з цим досвідом чи ні. Чужий досвід допомагає мені побачити більше сторін проблеми (якщо це моя проблема) чи більше аспектів життя інших людей, якщо не моя. Розширює мої можливості як просто розуміти чи співчувати – так і оперувати фактами, обставинами, знаннями чи ситуаціями. Це круто працює рівно до того моменту, коли в контексті з'являється імператив "роби так само" (ну або "в тебе буде так само"). Все, що починається з "Роби як я роблю/кажу" без запиту – це уже грубе порушення кордонів.

Мій досвід – лише мій. Я охоче ділюся ним, але нікому не рекомендую його повторювати з розрахунком на той же результат. Навіть якщо це рецепт пасочок – я не знаю точно, чи впорається інша людина з тим, щоби вділити 14 грам дріжджів з двох пакетиків по 11 і чи здадуться іншій людині мої пасочки такими з смачними, як здалися мені; що вже казати про більш складні ситуаіцї, особливо ті, які стосуються дітей. В будь-якій ситуації, чи йдеться про сон, чи про ковід, чи про підгузки, чи про гроші, чи про депресію, чи про грудне вигодовування, чи про поїздки, чи про я не знаю взагалі що, я маю для людей в першу чергу одну-єдину пораду – звертайтеся до фахівця (чи до фахівчині). А уже потім, можливо, я маю історію про мій досвід. Так, є сегменти досвіду, яким я ділюся фахово. Ви його впізнаєте легко – по-перше, це здебільшого структуровано і за гроші, по-друге – це ніколи не про дітей.

Що я можу порадити тим, хто ділиться своїм досвідом, щоби це було на користь, а не не за...бувало?

Що я пораджу тим, хто взаємодіє з чужим досвідом, щоби він надихав і допомагав, а не руйнував?

А нічого!

Принаймні доти, доки ви не прийдете і адресно мене не спитаєте: Катю, скажи, що/як зробити?

Я, зрештою, навіть пасочок цього року не пектиму. Що з мене взагалі візьмеш.