Взагалі, коли я думала завести бейбі-блог, я уявляла собі його як класні фоточки з всеможливими оглядами дитячих дівайсів в перемішку з цікавим, не знецінливим та розумним фіксуванням свого пізнання материнства і статусу людини з дитиною. З самого початку так не вийшло – ну тобто на роздуми і цікаві усвідомлення мене ще вистачило, а от на гарні фоточки та тестування дитячих дівайсів – дайте дорогу. Так, на вас згодом чекає баттл прорізувачів Matchstick Monkey та Жирафа Софі та подібний контент, але за перші чотири місяці сил на таке якось не було.

І от, коли почав з'являтися і час, і сили, і натхнення, і всякі дитячі штуки, які вартують оглядів і про які є що цікавого чи смішного розказати, і плани на перші подорожі, і все оце цікаве для блогу, і я наршеті блін домовилася про кілька фотосесій з Мішею і...

все це вперлося в те, що замість блогу та інших радостей життя ми злягли з коронавірусом. І то так міцно злягли.

Зараз в мене 24 день цієї пригоди, і я все ще не готова про неї говорити чи писати, настільки чорна і неприємна вона була і, по ходу, залишається. В Міші мінус одна бабуся, в Мішиного тата був цитокіновий шторм, а я, крім того, що пролежала два тижні пластом, отримала ускладнення в вигляді якогось тотального безсилля і бездонної депресії (в нас зараз сама популярна шуточка з друзями про ковід: "Не було післяпологової депресії? Тоді ми йдемо до вас!"). Ок, лікарі назвали це "нервове виснаження".

Це звучить так ніби нічьо, але я не завжди можу встати з ліжка взяти собі води, і не завжди розумію, навіщо це робити. Зате зі мною часто поруч страх, паніка, змінене сприйняття часу, провали в пам'яті, сльози, відчуття що все втрачено, я все зробила неправильно і взагалі життя скінчилося і воно було не таким, як мало бути. Так, знаєте, напливами. Тут все ок, а тут уже забула, що робила годину назад і як жила до того взагалі. Кажуть, зі мною це ще місяці на два. Скласти слова в купу, зняти сторіз, вбрати пальто і взуття, щоби вийти на годину з дому – нечувані зусилля в такому стані. Майже вся моя робота, всі проекти, книжки, другий набір "Школи натхнення" – все відкладається на невідомий поки термін, планую впоратися лише з тим, що зовсім готове наперед. Ну, і всі заробітки відповідно теж відкладаються, а от паніка від цього навпаки... Ой, коротше, я обіцяла не про це, бо цю жесть ще зараз переживаю і навіть цей, нічим не обтяжений, текст пишу уже другий день (тобто за два дні я дописала його от сюди, до четвертого абзацу).

А про що я обіцяла написати? Про те, в що мені так добре вдалося від цієї жесті заховатися. Так, це книжки. Коли все це діло почалося в середині березня, я прочитала, пригадую, за березень три книжки. Думала тоді – ок, мабуть іде лісом мій букчелендж і сто книжок за рік, може, встигну ще четверту цього місяця і ок.

А потім ми захворіли. Було дуже страшно, бо помітно ж, що нам все гірше й гірше, але де кінець цього процесу не ясно. І серед знайомих хтось постійно або помирає, або в лікарні під киснем. Крім того, ми фактично опинилися без допомоги з немовлям (хоча з купою підтримки – дякую і обіймаю кожного і кожну), бо ми заразні, а нянь з антитілами раз два і скінчилися, і ще дві подруги з антитілами, але ж в них крім мене прекрасної свої сім'ї і робота, і в нас така температура 38-40 і ми збиваємо її коли треба, їмо вітамінчики, цинк та кардіомагніл і просто сидимо чекаємо, що ж буде.

Щоби не панікувати, я почала читати. Це вивчений з #bookchallenge_ua в 2016 лайфхак – читання заспокоює та переключає. На ньому зосереджуєшся, в нього поринаєш, воно відволікає від... ну від багато чого, насправді. Тим більше, на аудіовізуальний контент сил ковід все одно не залишає.

Так, мабуть це не те вдумливе читання з олівчиком, яке робить нас кращими і більшими. Але воно все одно робить нас кращими та більшими – це раз, а два – воно реально рятує. Бере пальчиками за підборіддя і переміщує в іншу дійсність, в якій не страшно тоді, коли страшно в твоїй, а ти мусиш там побути.

"Несказане" та "Усюди жевріють пожежі" Селесте Інг, "За лаштунками в музеї" Кейт Аткінсон – як я над ними плакала, як я в них поринула. Ніби прожила сама ці життя! Мені здалося, вони так швидко закінчилися, ці книжки! "Природа всіх речей" Елізабет Гілберт (я розраховувала на щось таке ж класне, як "Місто дівчат", але це не таке) та "Іван та Феба" Оксани Луцишиної читалися трошки повільніше, але і в них я провалилася і побула там.

"Тайная опора" Петраневської – ну після неї є відчуття, що все в твоєму дитинстві було не так, і тому уже нічого не виправити, але зате я заспокоїлася з тим, що не спішу відучати доньку від ручок чи привчати до режиму – правильно роблю. Тим більше, раз я уже залізла в російський контент, який в мене природнім чином обмежився після 13 року, то прочитала запоєм дві книжки Аліси Ганієвої – "Жених и невеста" та "Праздничная гора". З Алісою ми заприятелювали в Штатах, коли я їздила на International Writing Program, але я дотепер не читала нічого, крім уривків перекладених англійською – так от, Аліса дуже сильна авторка. А я актуалізувала для себе традиційний мусульманський пострадянський контекст і це жесть, звісно.

Ще дві книжки виявилися супер далекі від моєї дійсності, користі від них я отримала не багато, але відволікли. "French children dont throw food" Памели Дрюкерман – як на нашу дійсність це натягнути, я погано розумію, у нас навіть найзабезпеченіші і найтерапевтованіші верстви населення здебільшого так не можуть, чесно. "Купи собі той грьобаний букет" Тари Шустер – про любов до себе і психологічний селф хелп, але мені здається, спрацює лише якщо вам 25-28 років (чи менше) і в вас – я не знаю, як би це сказати, щоби нікого не знецінити, бо останнє що я хочу, це когось знецінити, - нема серйозних проблем (навіть якщо при цьому вам дуже хріново, бо таке буває). Це дуже згрубша книжка про те, як навести лад в своєму житті за допомогою ведення щоденника, чистої раковини і пробіжок та усвідомлення і задоволення своїх психологічних потреб. Але мені здається, методи Тари не так добре спрацюють, якщо пошкоджені канали задоволення базових потреб типу безпеки, даху над головою, соціальної захищеності, професійної реалізації – до того, як розібратися з внутрішніми моментами, рецептом чого Тара ділиться з нами, вона навела лад з цими штуками. Ну для прикладу – книжка Тари закінчується тим, що вона в 27 років летить в Париж, заходить в магазин Шанель і купує там сумочку. В мене в 27 теж був схожий епізод – я провела місяць в Парижі, і серед іншого зайшла там в галері Лафайєт і купила собі першу в житті дорогу сумочку. Це була сумочка від Марка Джейкобза за 350 євро. Я читала книжку Тари і відчувала прям спорідненість цих досвідів. А потім я з звичайної шоперної цікавості пішла та погуглила сумочку, яку купила Тара. От різниця в ціні між цими нашими експірієнсами приблизно відбиває різницю глибини розй..ності життя й всього того, що в цьому житті треба полагодити, в жінки в 27 в наших широтах і Тари та людьми її кола в Каліфорнії. Втім, безперечна цілющість її книжки полягає в тому, що з тим, що в моєму чи вашому житті не так, треба щось робити. Так, уже зараз, ні, не потім, ні, не почекати, ні, саме не пройде, так, навіть найменший крок наближає нас до того, що стане краще. І при цьому хвалити себе, хвалити. І жаліти себе. І чути себе. І так, краще все записувати в щоденник – тоді з'являється щось типу плану. І ще я подружилася з Тарою в Інстаграмі – вона весела. Книжка дуже маленька і дуже легко написана – раджу, коротше.

Також я прочитала ще два детективи про Корморана Страйка (ніби злітала в Лондон, так пише Джоан Роулінг – об'ємно, зв'язно), а також навіщось прочитала Гаррі Поттера – це теж місток в іншу дійсність, який мені був зараз дуже потрібен.

Ну і ще до ковіду ( тоді я і читала французьких дітей та одного з двох в березні Корморанів Страйків), я прочитала страшну книжку "Диваки і зануди" (там дівчинка росте з дисфункійною мамою і взагалі в страшних умовах, про це дуже легко написано, але коли вдумуєшся, що відбувається – так жаль тої дитини). Коли я тиждень тому починала писати цей звіт – було ніби 14, а зараз мені ніяк не виходить однаково перерахувати книжки, прочитані в березні. Та й все одно я збиралася написати це ще в кінці березня, а уже середина квітня і я читаю зовсім інші книжки (дуже намагаюся нон-фікшен, та ще й український, але від нервового постковідного виснаження і далі ховаюся в художній літературі). Ось такий дивний досвід про #мамачитає, #bookchallenge_ua2021 та всратий нейтороксичний коронавірус.

Постарайтеся не захворіти. Бережіть себе і тих, хто поруч. Читайте – це допомагає.

Обіймаю (я вже не заразна).