Почала я рік з "Не святий" Гліба Гусєва. Я читала попередню версію цієї книжки і давала авторові свої безцінні поради, як зробити її ще кращою. Він зробив, і я читала уже знову, що вийшло. Книжка крута. Про хитрозробленого Артемчика, який і тут і там щось підмучує, але насправді є розгубленою і поламаною дитиною і мріє бути Джеймсом Бондом. Навколо мене дуже багато таких Артемчиків в житті і я їх прямо терпіти не можу, от реально визначаю для себе в знайомих людях, особливо в чоловіках, зразу, на скільки % вони Артемчик. Але Гліб написав так, що і цікаво, і пізнавально, і жаль цього Артемчика.

Далі поїхали рекомендації від моїх читачів з Інтернету. "Голуб і хлопчик" Меїра Шалева дуже детальна книжка про зворушливу історію часів Війни за визволення, про Ізраїль, Єрусалим, Тель-Авів, птахів, деякі дуже фізіологічні моменти і одного чоловіка, який нічого в своєму житті не зробив сам, все за нього всю дорогу рулили жінки, але він з цим принаймні чесний і намагається жити як є і гребти як може, і тому його не хочеться ненавидіти, а просто разом із ним заглиблюєшся в споглядання та проживання життя як воно є. Я дуже люблю Ізраїль, була там всього чотири рази, але кожен раз це було як окреме маленьке життя, і от ця книжка якась така насичена цим Ізраїлем, землею, сонцем, птахами, морем, пустелею, інжиром, пасифлорою, ніби я п'ятий раз туди з'їздила. Сюжет спойлерити не буду. Є російською, для тих, хто не готовий на англ. В цього автора теж є іконічна книжка "Моя російська бабуся та її американський пилосос", але я її не читала.

Далі Оля порадила мені "Половинку жовтого сонця" автора з непростим африканським прізвищем" (спойлер – це авторка, Чімаманда Нгозі Адічі). Це книжка про громадянську війну в Нігерії. Спершу дуже захоплює, історія теж детальна і видаються добре прописаними різні персонажі, з позиції яких ми бачимо події (дві дуже багаті сестри-нігерійки, освічений чоловік-професор нігерієць, білий британець Річард, який знаходить другу батьківщину в Нігерії та зовсім не освічений хлопчик-підліток з племені, який потрапляє слугою в дім професора і так взнає всіх інших і всі вони стають великою сім'єю врешті), але згодом завдяки тому, що характери виявляються як на мене не достатньо розвинені і досить пласкі, мало прописані і якось дивно розвинені, книжка мене занудила; цікавим здавалося уже лише історичне тло. Але я її не відклала, а коли зовсім нудно, то я зазвичай відкладаю.

Потім я прочитала "Потік" Мігая Чиксентмігаї, це про оптимальне переживання і про те, як – господи, ну про те, як оптимальніше все переживати і максимально лишатися в конструктиві і при цьому бувати часом щасливими. Це мені треба для курсу "Школа натхнення", до речі, на нього ще є місця вільних слухачів! Може, вам треба, стартує в березні. Мігай, слава богу, доступний українською.

До речі, про бога – наступну книжку, "Боже, ти тут? Це я, Маргарет" я теж прочитала, бо моя подруга Оксана згадала десь в коментарях, що її зараз читає і їй подобається. Мені спочатку не сподобалося – по-перше, бог там як не приший кобилі хвіст, це простенька коротка книжка про будні американської дівчинки, якій хочеться, щоб в неї виросли груди і в якої є заряджена і любляча єврейська бабуся, ну і типу виглядає на те, що щирій буденній книжці бракувало якоїсь Великої Ідеї, і так туди потрапив бог. По-друге, це уже давніша книжка, до телефонів, і, здається, навіть до розповсюдження інтернету, якісь вічні цінності там не особливо розкриті, а ті, що не вічні – уже не дуже ап ту дейт.

Отак з думкою, що мені мабуть не сподобалося, я проковтнула ще плюс три книжки цієї ж авторки: "Superfudge", "Tales of a fourth grade nothing" та "Шейла неймовірна" – останню до того ж російською, бо не знайшла якось де взяти електронну книжку англійською, а мені треба було саме про цю Шейлу.

І аж на третій книжці до мене дійшло, чому я так підсіла на ці книжки, в яких немає нічого особливого – вони добре, весело та дотепно написані, детальні, сюжетні, але – ну це просто книжки про щоденне життя дітей, здавалося би?

А потім я зрозуміла – ті діти живуть в Нью-Йорку неподалік Централ Парку (хто народився до 1990, той добре пам'ятає ще фільми і серіали, де прості смертні й навіть небагаті люди живуть в Нью-Йорку неподалік Централ Парку, ха-ха, і як ми думали, що це можливо, і я, пригадую, думала що і я виросту і так житиму, в такому місці і в такій квартирі як бідосічка з "Вам лист" абощо, три, ні, чотири хаха), в них в сім'ях ніхто не токсичний і ніхто не зазнає насилля, вони не потерпають від знецінення, від фізичної наруги, від ментальних розладів, від раннього сексуального досвіду і пов'язаної із ним фрустрації... Ніхто нікого не гвалтує, не розбещує, ніхто не має психічних розладів, ніхто нічим не картається, ніхто не алкоголік, не збоченець, не жертва... Коротше, це такі книжки, де ніби щось і відбувається, але все настільки добре і безпечно в усіх аспектах і на кожному кроці, як в житті просто не буває. Спойлер – і коли ці книжки писалися, в житті так теж не бувало, але тоді було прийнято так життя зображувати. Особливо в книжках для дітей і підлітків.

І от я почувалася в цих книжках, ніби це я живу коло Централ Парку, і світ це супер-безпечне і зовсім не травматичне місце, де всі з усіма домовляються, ніхто нікого не ображає і не травмує, в усіх є мама і тато, сили, гроші, фізична та психічна недоторканість і мотивація жити, і найбільша проблема і трагедія – це коли брат-тодлер проковтнув твою черепашку, але навіть це не травма, замість черепашки буде собака, ніхто не постраждав, літо, друзі, тепло, дощ, затишок, сеанс в кіно і бургери з картоплею опісля.

Тепер так уже не пишуть, і от виявляється – я скучила за цією зоною абсолютної безпеки. Дивно, до речі – якщо намагаєшся кіно чи серіали тих часів передивитися, то постійно ловиш себе на думці "що це за токсична хрінь", а от книжки мене прямо огорнули відчуттям надійності та спокою.

Коротше, напевне тому, що я добряче відпочила на цих чотирьох книжках Джуді Блум, тепер я читаю "Благоволительки" (загугліть, якщо не чули).

А ви, що читаєте ви? Ставите собі цілі на рік? Приєднаєтеся до букчеленджу? Розповідайте.