Вам будуть казати, що життя коротке – не ведіться.

В 16 я думала, що діти це такий обов'язковий жіночий план по графіку, як закінчення школи, потім вища освіта тощо, що нема опції ухвалювати стосовно цього якісь рішення – це просто станеться в якийсь момент і все, тебе не спитають (тепер я знаю, що в багатьох випадках десь так і вібувається, але також знаю, чому це не ок).

В 20 я була переконана, що до 25 точно матиму двох дітей, бо 25 це уже кінець всього, і чим ще займатися, якщо не передавати досвід і надбання наступним поколінням (а якщо наступних поколінь нема – можна лягати і вмирати).

В 26 я нарешті була більш-менш задоволена своїм життям та вперше справді подумала про те, що означає взагалі народити дитину, зробити з нічого нову людину, маленьку, але окрему; як і навіщо ми хочемо цього або ні, чого це від нас вимагає, що це нам дає, чого позбавляє. Я подивилися іншими очима на людей, які це зробили й на тих, які ще ні. Я почала ставити запитання. Собі, іншим та спеціальній літературі.

В 27 я вирішила, що я найближчим часом не про це – в світі забагато людей, а в мене забагато справ та планів. Я також зрозуміла, що точно хочу дитину, але точно – не через силу, самопожертву чи "будь-якою ціною", а коли час настане. Тоді ж я вирішила, що якщо коли час настане, зробити це самотужки фізіологічно буде запізно, то в цьому нема ані біди, ані трагедії, і я буду щаслива когось всиновити і спробувати зробити щасливою чи щасливим.

В 30 я почала звертати увагу на те, який реально потужний тиск на жінок фертильного віку чинить наш соціум, й наскільки це потворно. Як, наприклад, відомий бізнесмен, мінімально підпитий (а може й зовсім тверезий) допитував під час неформального спілкування на офіційній події жінку 35+ (не його дружину, не його близьку подруру і в присутності третіх осіб), чому вона все не народжує. Або як я почала час від часу регулярно "ставати вагітною" для своїх знайомих, читачів та підписників в соцмережах – наприклад, через те, що відмовилася пити коньяк Бучач (не може жінка фертильного віку просто так не хотіти заливати в себе цю субстанцію, має бути причина!), чи через те, що не втягнула живіт на фото, або просто через те, що сказала в інтерв'ю, що останнім часом пом'якшала в реакціях та судженнях стосовно інших людей (яка в жінки фертильного віку може бути причина до таких змін? Лише гормональний злам!).

Одночасно із тим я стала помічати, як мало в нашому суспільстві місця для матерів – як не враховує воно їхніх потреб, ані фізіологічних, ані кар'єрних, ані будь-яких інших. І як мало місця для жінок, які матерями не є і бути не планують – я не враховує суспільство їхніх можливостей або бажань. І як мало солідарності, розуміння й підтримки всередині самих жінок – яке потужне протистояння матерів і не-матерів, як гризуть одна одну різні матері та ті, що з різних причин матерями не стали. Все це – скажу чесно, - мінімізувало бажання долучитися до цього всього хоч якось.

І от мені 35. Самотужки або в співавторстві я видала близько 20 книжок, якісно спробувала себе в п'яти суміжних професіях, жила в чотирьох, крім батківщини, країнах і була ще в понад сорока. Я часто бувала щаслива. Я часом змінювала свої погляди, плани, мрії, думки на такі, що здаються мені більш якісними, екологічними стосовно впливу на інших людей, та головне більш мене-центричними, такими, що дійсно мої, а не нав'язані мені чимсь чи кимось.

Життя дуже довге. Багато з того, що зі мною було, було так давно і так далеко від мене, якою я є зараз, що ніби й було не зі мною.

І от нас двоє і в нас, будь ласка, з'явилася маленька Міша, яку я усвідомлено і добровільно виносила, народила і від якої я неймовірно щаслива. Я хотіла і все ще хочу пройти цей шлях, і головне я знаю, що цього точно хотіла саме я і що саме я цього точно хотіла. Більше я поки не знаю нічого, але в мене є все життя, щоби дізнаватися.

Оскільки я в принципі нічого не вмію так добре, як писати, мені хочеться писати про це. Про те, що я тепер людина з дитиною. Тому я завела бейбі-блог.

Запрошую вас про це читати.

Окремим бонусом видаю той факт, що я налаштовуюся на те, що цей шлях не буде самопожертвою та "репродуктивною працею", а буде приємним, щасливим та легким. Можливо, в вас є шанс в ріалтаймі подивитися, як розіб'ється ця ілюзія, але це не точно)

Цей блог оновлюватиметься раз на тиждень, бо мені сказали, що в мене буде мало часу на блог! Ми прикрутили до нього акаунт на патреоні – і там можна мінімальним внеском проголосувати за тему, на яку я напишу наступний матеріал. Всі патрони також отримуватимуть доступ до дописів на добу раніше.